Антін Мухарський та гурт Кoni-Айлеnd / «Сільський гламур» Антіна Мухарського або Вибір між «здаватися» і «бути»

Антін Мухарський – відомий український телеведучий, шоумен та кантрі-співак – презентував в Українському домі виставку картин народного малярства 30-60-х років із власної колекції під назвою «Сільський гламур». Ми зустрілися з ним у його заміському будинку під Васильковом.

— У Вашій колекції багато робіт?

— Більше трьохсот. Подивіться — суцільний позитив!

—   Антіне, розкажіть про колекцію. Як довго вона збиралася?

— Це історія досить давня. Вона почалася 1989 року на Андріївському узвозі, коли я вперше побачив роботи фантастично цікавого народного художника-примітивіста Каплієнка. Вони випромінювали якусь буйну первісну енергію і настільки контрастували з представленим на Узвозі загалужитковим живописом, що я мимоволі зупинився і декілька хвилин стояв,  приголомшено розглядаючи космогонічну версію буття, зображену на полотнах. Там були і люди, і якісь дивні істоти, артефакти сучасності впліталися в систему архетипічних образів, притаманних народному малярству. І жоден сюжет не повторювався. Що не картина — то цілий світ. На той час я був бідним студентом, але мав таку собі «художню заначку» — старовину картинку, яку виміняв у Ленінграді в якогось бомжа за пляшку горілки і шоколадку. Я здав цю картинку в антикварний салон і, отримавши 500 карбованців, купив у художника дві картини. Одна називалася «На межі бурі й спокою», а інша — «Котик поранений йде — вбитого песика несе». Вони і стали першими в моїй колекції народного малярства.

 

—До речі, а що означає термін «сільський гламур», хто його придумав?

— Це мій винахід! Це, зрештою, все, що нас оточує. Якщо пильно придивитися, то більшість культурних та соціальних явищ в Україні є тим чи іншим різновидом «сільського гламуру».

—    Поясніть.

— Україна — типова аграрна країна. 90-95% її населення не є корінними міськими мешканцями, бо чистим прикладом урбанізованої людини, за визначенням американського вченого-урбаніста Льюїса Фолкнера, можна вважати лише того, чиї предки принаймні до п'ятого коліна жили в місті, не маючи ніяких соціально-економічних контактів із селом. І це факт. Українська література, класичне малярство, кінематограф, театр, — усе має могутнє сільське підґрунтя. Міська культура представлена тоненьким прошарком сучасних митців, але як самостійне явище ще не сформувалася.

Загальна світова тенденція розвитку суспільства тяжіє до міської культури. І от саме на цьому зламі — «людина пішла із села до міста, але село в місті не пішло з людини» — на­роджується явище, яке має назву «сільський гламур». Ще його можна назвати «кічем», «жлобством», «варварством», хоча кожне з цих визначень має свої відмінності. Але якщо проводити найпростіші аналогії, то «сільський гламур» — це ціла низка засобів, до яких вдається сільська людина, що прибула в місто і хоче виглядати городянином. І тут часті­ше відбувається так: чим більше всередині села, тим більше зовні «гламуру». Як підсумок — чистий прояв «сільського гламуру».

— Тобто люди намагаються здаватися не тими, ким вони є насправді?!

— Точно! «Здаватися, а не бути» — от головний принцип цього явища.

— А як Ваша виставка народного малярства його ілю­струє?

—А от подивіться (Антін показує на картини)! Всі роботи розбиті на три групи. Перша група — це класичні зразки українського народного малярства. Архетипічні образи «Хлопець і дівчина біля колодязя», «Ховайся, Петре з Наталкою, йде мати з качалкою», «Суперниці», «Несе Галя воду» та інші. Друга — це вже, як я називаю, мутаційні картини. Тобто сюжети народних картин під впливом тро­фейних фільмів, німецьких листівок часів Другої світо­вої війни, а згодом — індійського кіно та інших продуктів мас-медіа мутували у щось середнє. Дівчата на картинах змінюють українське народне вбрання на більш «міські» варіанти. Чоловіки стають схожими на кінозірок, але прин­ципи побудови картин лишаються класичними. І, нарешті, третя група робіт — це «сільський гламур» у чистому вигля­ді. Прості народні художники, часто інваліди війни, люди, які окрім свого села і важкої праці нічого не бачили, малю­ють ідеальне   «буржуйське життя» так, як вони його собі уявляють: багато золота, троянд, усе блищить, мерехтить... Зрештою, ці картини є предтечею сучасного українського шоу-бізнесу та бразильсько-мексиканських серіалів, адже вони замінювали собою і телевізійний екран, і сторінки глянцевих журналів. До речі, і в «сільському гламурі» є іко­на стилю. Це так звана «Оленка з оленем» — найпопулярні-ший і найрозповсюдженіший сюжет.

—А хто із сучасних артистів, політиків, інших медіа-персон може вважатися іконою «сільського гламуру»?

—Однозначно — Андрій Данилко. Точніше образ, який він створив, — Вєрка Сердючка. Я взагалі вважаю цей образ геніальним, бо він — квінтесенція нашого буття. Так само смішно і сумно водночас виглядає Андрій Данилко — тонка інтелігентна людина в образі королеви «сільського гламу­ру» Вєрки Сердючки, так само сумно і смішно виглядають справжні королеви «сільського гламуру» в образах витон­чених світських леді на різних зборах так званої сучасної української еліти.

—Суворо...

 

— Суворо, але факт. Ще одним із яскравих проявів «сіль­ського гламуру» я вважаю зведену до релігії українську схильність до другорядності. Варто тільки подивитися, як розвивається наше телебачення і кінематограф, як попу­ляризуються вторинні за суттю музичні та шоу-проекти... Якась глибока внутрішня переконаність у тому, що в Укра­їні, окрім сала, борщу, шароварів і безсмертного Шевчен-кового «Кобзаря», нічого глобально нового в культурному аспекті виникнути не може. Ми постійно шукаємо якісь шаблони на Заході чи Сході й за ними створюємо сучасний медійний продукт, який має усі ознаки другорядності. І че­рез цю другорядність у культурі ми на першому місці у світі за рівнем поширення підліткового алкоголізму, розповсю­дження СНІДу, скорочення населення.

— Але ж Ваша виставка цілком позитивна...

—  «Сільський гламур», як і будь-яке явище, має два боки однієї медалі. Один бік — його соціальні прояви й наслідки
в сучасному житті цілком негативні, а другий — спроба по дивитися на нього відсторонено, з іронією. Адже саме смі­
ючись, ми прощаємося зі своїм минулим. І метою виставки є показати первісні витоки «сільського гламуру», коли люди
з села намагалися копіювати «міський стиль». Це, по суті, й відбувається зараз на державному рівні, бо Україна —
аграрна країна — намагається довести, що вона «міська», Європі. В той час, коли освічені й культурні люди тікають
із міста до села, а термін «гламур» в усьому цивілізованому світі є синонімом ідеології дорогих повій та підстаркуватих
мільярдерів, українське суспільство шаленіє від нього, чим доводить свою другорядність. Може, все ж стати самими
собою? Перестати «здаватися» і перейти у стан «бути»? Хоча тут виникне питання: «А хто ми є ? » І відповідь на ньо­
го нам належить шукати всім разом. Я маю на увазі всіх культурних людей. Але це — тема для іншої виставки.

Спілкувалась Іванна Сусаніна, Арт-Ukraine