Мар’яна Савка / Любов, їжа і канібалізм
Традиція оспівувати, все, що бачиш довкола, була притаманна поетам з
давніх-давен і з успіхом культивується й у наші дні. Можна стверджувати: якщо
сучасний український поет відвідав рідне село – буде цикл; якщо столицю нашої
Батьківщини – сатирична поема; якщо ж іншу державу – неминуча збірка… Львівська
поетка Мар’яна Савка провела три місяці у Сполучених Штатах, і творчим
результатом поїздки стала збірка «поезій і візій» «Бостон-джаз», ілюстрована
власними фотографіями авторки. Про джаз у книзі Савки вже написано досить
багато, тому ми не будемо повторюватися. Бостон, наскільки можна зрозуміти,
присутній переважно на фото. Поезії – здебільшого верлібри (і це добре, бо коли
авторка вдається до рими, то радує читача такими оригінальними її зразками, як «сестри-оркестри»,
«банда-контрабанда» чи «ґучі-везучі»…). Отож, нам лишається поговорити хіба про
візії, а саме про любов, їжу і канібалізм :).
Серед культурних людей (чикатилів не враховуємо) поняття канібалізму
розглядається як один із архетипів, що знайшов відбиття в сучасній культурі й
мистецтві. Поглинання чужого тіла дорівнює поглинанню чужої індивідуальності –
це стверджував іще дідусь Фройд в «Тотемі й табу». Від первісних культів, де в
особливому ритуалі відбувалося поїдання тотемної тварини з метою абсолютної
ідентифікації з нею, до сучасного виразу «я так тебе люблю, що з’їсти хочеться»,
у мистецтві поширюються мотиви, які є психоаналітичною репрезентацією поняття «канібалізм»:
любов, руйнація, збереження в Я, привласнення якостей об’єкта тощо. Пригадуєте
картину Далі «Осінній канібалізм», де чоловік і жінка ложками черпають одне
одного і при цьому обнімаються і цілуються? Отож :).
Таким чином вибудовується стрункий ланцюжок асоціацій «канібалізм – їжа – тіло
– любов», котрий бездоганно ілюструє спосіб мислення поетки Мар’яни Савки у
збірці «Бостон-джаз». Метафора їжі з’являється тут надзвичайно часто – і як
вияв спроби пізнання американської культури, і – частіше – як вияв спогадів про
Батьківщину (минуле, коханого тощо):
запах ніжності
хліба коричнева шкірка
запах свіжого масла
і бурякової кави
так пахне дитинство (с. 79)
або
Моєму Юркові
усміхайся мені
зі світлин
що так пахнуть
солоними ранками
кавою в білих горнятах
вершками
тілами
важкими від сонця (с. 70)
Через метафору їжі відбувається пізнання «іншого»:
мідії
скроплені соком цитрини
розчиняються на язику
так зникають між нами кордони
й розбіжності (с. 56),
і це пізнання поступово ототожнюється із «поглинанням», як у вірші про «велику
чорну маму» («Голоси»)
отож
розкошуй у раю
…
доки ще не зварили у джезві
іще не розпили
твоє тіло
твою
стовідсоткову арабіку (с. 29)
чи бабуню («Люлька»)
як ти мусив любити
ці темно-горіхові пальці
…
ніщо не солодше за помсту
може хіба що той дим
із маленької люлечки
…
може тепла підсмалена плоть
і кров
солодкава до млості(с. 73)
Однак із найбільшою виразністю мотив канібалізму виявляється, звісно, в
інтимній ліриці чи то поезії еротичного характеру, де комплекс «їжа-тіло» є
неодмінно присутнім. Скажімо, у вірші із циклу «Дерев’яна веранда», де коханець
спочатку декларує «знаєш у нас не буде нічого окрім однієї троянди і пляшки
вина», однак згодом додає до меню чорні оливки, овечий сир, чорний хліб із
медом. Сам процес кохання описується також метафорою поглинання:
і вже далі мовчав
тільки спрагло ковтав
її тіла медове вино (с. 86)
Подібно й у вірші «Спостереження» про кельнера із кав’ярні навпроти авторка
пропонує нам вінегрет із лобстерів, креветок, органів і оргазмів, де під кінець
уже геть незрозуміло, хто кого з’їв:
Хто його знає, кому він зготує сьогодні
Варених лобстерів в соусі ніжно-густім.
Може, на ланч він до себе запросить кохану.
Або коханого. Нам бо яке до них діло.
Їхні органи. Їхні оргазми. І їхні органи
На заводять не більше,
Ніж тіло креветки. А тіло –
Воно терпне від музики, що розриває нутро…
…Я знаю. Я знаю.
Я знесилено в тілі твоїм засинаю (с. 12)
Очевидно, що загадковий ти – це все-таки не кельнер із кав’ярні навпроти, а
коханий чоловік ліричної героїні, взаємини з яким якраз і є апофеозом
канібалізму... Окрім того, що сама героїня ставиться до коханого з неабияким
апетитом
де ти мій з плоті і поту
крові і лімфи
запаху
подиху
смаку
…
залишаю твій голос
сама німота
у моєму голодному тілі
(с. 19),
її улюбленою дислокацією є перебування в його тілі. Спосіб досягнення цього
один – коханий мусить з’їсти ліричну героїню… Утім, вона особливо не заперечує,
навпаки, всіляко опоетизовує цей спосіб взаємопізнання:
я ваніль
я солодка блукаю
усім твоїм тілом
проникаю в уста з кожним подихом
кожним ковтком
…
ти вдихни мене всю
без обмежень
і без застережень
я тобі розкажу
я ваніль
я ваніль
я ваніль (с. 30)
Висновків із цих візій я, напевно, робити не буду… Читайте книгу Мар’яни Савки.
І смачного! :).