Мануела Ґретковська / Мануела Ґретковська: Десь у Нью-Йорку поляки й українці не надто відрізняються
16 вересня у Палаці Потоцьких у рамках цьогорічного львівського Форуму видавців заплановано зустріч із Мануелою Ґретковською, спеціальним гостем Форуму. Нещодавно у видавництві «Фоліо» вийшла друком її книга в українському перекладі Андрія Павлишина. Оскільки до форуму залишилося вже не так багато часу, пропонуємо розмову з письменницею. 
— В Україні щойно вийшли ваші перші книги, тому читачі мало знають про вашу творчість. Розкажіть, будь ласка, про початки. Як виглядав дебют?
— На початку було Слово — слово, надруковане в підпільному опозиційному студентському часописі. Я описувала емігрантський досвід свого перебування в Парижі. Зібрала все до книги, й цей твір випадково потрапив до Чеслава Мілоша, який висловився про текст доволі прихильно. Мало не розгорівся скандал: де ж це бачено, щоб лауреат Нобелівської премії хвалив ще неопублікований дебют. Наступним скандалом стало «Метафізичне кабаре» —
— А чому перейшли від середньовічної антропології до сучасної літератури?
— Не можу сказати, що я покинула антропологію. Насамперед тому, що написання кандидатської дисертації з антропології стало частиною моєї дебютної книги «Мы здесь эмигранты» (My zdjes emigranty). Напевно, це нормально в житті, а тим паче в житті письменника, що він збирає досвід, а не відмежовується від минулого.
— Як трапилося, що ви стали співавтором сценарію до популярного в Польщі серіалу «Містечко» й автором сценарію до фільму Анджея Жулавського «Шаманка»? Як почали писати та друкувати публіцистику й есеї?
— Випадково. Просто були знайомства з людьми, розмови. Так, у Парижі познайомилася з Анджеєм Жулавським, який запитав, чи є в мене ідея для фільму, але така, що її можна розповісти двома словами. А сценарій «Містечка» почався з того, що ми пішли обідати з директором телеканалу, який запропонував мені працювати на телебаченні. Я відмовилася, але під час розмови з’ясувалося, що нам подобаються ті самі фільми, тому запропонувала написати сценарій до наступного, який може стати улюбленим для нас обох.
— Яку роль у вашому житті відіграла популярність? Чи був різким перехід від бібліотечної тиші й камерних наукових занять до життя «зірки»?
— Не бачу особливої різниці між двома цими способами існування. Під час роботи над кандидатською я сиділа сама в бібліотеці, так само і тепер сиджу над книжками, тільки вже власними.
— Ви багато років жили у Франції, повернулися до Польщі, а потім знову виїхали до Швеції. Нині мешкаєте на батьківщині. Наскільки важливим є місце проживання для вас? А його зміна є приємністю чи прикрою необхідністю?
— Місце проживання в моїй ієрархії відчуттів займає другу позицію за важливістю. У Швеції мені було надто важко витримати. Якби довелося вибирати, мабуть, зупинилася б на Франції. Але там не подобається моєму чоловікові, тому Польща стала для нас компромісом поміж Північчю (Швеція) і Півднем (Франція). Тут ми обоє володіємо мовою, знаємо звичаї й обом нам часом добре, а часом погано.
— Нині серед польських письменників поширене бажання жити поза містом, скажімо, в горах. Як ви пояснюєте появу такого явища — звичайною модою чи глибшою духовною потребою?
— Насамперед причина небажання жити в місті криється у бридкості міст. Кому може подобатися посткомуністична забудова Варшави чи руїни Лодзі? У таких містах людина почувається не мешканцем і не людиною, а працівником — моя важка праця полягала в тому, що я жила в місті, вдихала сморід автомобілів, мордувала очі спогляданням огидної та занедбаної архітектури. Єдине місто, в якому я могла б почувати себе добре, — це Краків. Воно, як організм, виростає з традиції. А міста, в яких архітектура разом із людьми ростуть, як бур’яни, дико, не зберігаючи жодної тяглості поколінь чи традиції, — це тільки мури, в яких хтось живе. Значно краще втекти до села, знайти собі подібних або усамітнитися. Колись в одному з маленьких іспанських містечок я провела півдня, спостерігаючи за трибом життя з тераси кав’ярні. Тоді побачила, що під вечір вулиці стають тінистими коридорами, а невеличкі площі — салонами, куди вечорами сходяться люди. У Польщі міста — це канали, якими проїздять автомобілі.
— Чи хотіли б ви повернутися до Лодзі, вашого рідного міста?
— Я часто буваю там, відвідуючи батьків. Лодзь — це велике село, бо воно постало не так давно з довколишніх сіл. Але це вже не настільки село, щоб можна було витримати тамтешні міські незручності.
— Що ви думаєте стосовно формулювань «жіноча проза», «проза, написана жінками», і яка між ними різниця?
— Не знаю, що маю думати, бо для мене існує проза добра й погана, а жіночої серед неї немає. Різниця між статями цікавить мене в магазинах одягу та в туалеті, але не у книгарні.
— Чи багато в Польщі письменниць і чи відіграє стать якусь роль для дебюту?
— Дебютують і жінки, і чоловіки. А нарікають ті, кому не вдалося написати чогось достатньо оригінального, щоб зацікавити видавців і читачів.
— Чи існує щось на зразок жіночої солідарності поміж письменницями?
— Не зауважила нічого такого, можливо, через те, що живу ізольовано від літературного середовища. Феміністки офіційно не люблять мене, бо я пишу про жінок. Напевно, це якийсь парадокс.
— Яка різниця між читацьким сприйняттям ваших книг у Польщі та за кордоном?
— За кордоном, у Франції чи Німеччині, книги не мають тієї абсурдної скандальності, що в нас. Читачі та критики швидше ловлять зміст, не зосереджуючись на провокативних подробицях, а деякі мої співвітчизники не бачать нічого поза такими подробицями. У цьому полягає відмінність між культурами, ментальністю і здатністю не трактувати мистецтво як моральний закон, а радше як інтелектуальний виклик.
— Чого очікуєте від українських читачів?
— Я ніколи не бувала в Україні, ще з радянських часів це була для мене заборонена частина гір по той бік кордону. Знаю, що за горами є ще степи (про які читала в поезії), море (яке бачила на листівках), і люди, схожі до тих, що мешкають по цей бік гір. Тільки у вас був довший шлях під гору і важчий. А поза тим, мені здається, що ми дуже схожі. Скажімо, десь у
А від українського читача сподіваюся тільки того, що прочитає мої книги, щоб дізнатися, як виглядає світ очима сусідки. Такої ж як
— Колись ви сказали в одному з інтерв’ю: «Я вирішила студіювати філософію, коли зрозуміла, що в ній найбільше конкретних знань і що всі гуманітарії, які не знають філософії, мають комплекси на цьому ґрунті». Чи ті студії допомогли здобути конкретні знання і які комплекси ви отримали замість незнання філософії?
— О Боже, невже це я сказала? Напевно, намагалася справити таке мудре враження. А тепер, звичайно, дуже заздрю всім (мабуть, за винятком гуманітаріїв), хто вміє щось конкретне. Біолог може розрізати гусінь і знає про неї майже все, а механік може відремонтувати авто. Я навіть записалася на курси танцю, щоб уміти робити ногами щось трохи більше, ніж просто ходити. Кабалісти кажуть, що кохання і знання найважливіші. Мене завжди вражає, коли довідуюся якусь річ, яка для науковців загальновідома та банальна, а для митця така поетична. Наприклад, що існують риби, які в дитинстві мають очі з обох боків голови, а на старість ці очі пересуваються на один бік. Так, ніби вони не хочуть більше бачити іншого боку світу. Люди, які володіють конкретними знаннями або вміннями, не мусять нічого вигадувати, як митці. І мені це подобається. Хоча й здаться, що уява — це найважливіша властивість людини. Без неї мавпа ніколи не перетворилася б на людину. Теорія про те, що homo sapiens завдячує своїй появі тільки праці власних рук, луснула разом із занепадом
— А як тепер щодо карт таро? Ви продовжуєте вірити в магічну силу цих карт чи щось змінилося з часу паризьких студій і написання «Паризького таро»?
— Карти таро відповідають 22 літерам єврейського алфавіту. Це як клавіатура комп’ютера. Все залежить, скільки знань і очікувань у них закладеш, стільки ж отримаєш згодом з їхнього ментального програмного забезпечення. Справою того, хто ворожить чи медитує, є вирішувати, чи відповіді знаходить він сам, чи до цього долучаються вищі сили. Я вже давно не торкалася карт таро, напевно, трохи боюся їх, бо забобонна. Мені почало здаватися, що коли я розкладаю карти, то провокую час. І тоді він починає діяти відповідно до ворожіння, хоча все могло б бути цілком
А від часу паризьких студій змінилося, точніше зміцніло, моє переконання, що ми живемо в надприродному світі. Тому замість магії та інших речей такого ж типу я хапаюся за логіку і конкретність, щоб якнайдовше залишитися тут, на Землі. У нас дуже багато часу на подорожування в космосі, ціла вічність, а на Землі мені дуже подобається. Особливо гравітація. Коли вже не маю з чого тішитися, то радію за силу тяжіння, що вона справді велика. У Польщі кажуть: «Чим би дурне не тішилося». Напевно, я дурна від щастя усвідомлювати: що б я не кинула, все впаде, а Бог усе зловить.
— Метафізика та магія дуже важливі у вашій творчості — це втеча від реалізму чи пошуки нових способів розповідати про дійсність?
— Можливо, для моїх героїв справді важливими є магія та метафізика, але вони не завжди висловлюють мої погляди. Мої — більш звичайні та банальні, зводяться до кількох християнських заповідей. Тому я люблю дискутувати словами книжкових героїв, можливо, хтось із них переконає мене у своїй правоті й наверне до своєї віри. Читачі часто вважають їхні погляди моїми, а це означає, що обмежують права героїв. Часто, коли заходить мова про християнство, мене питають, що думаю про екуменізм. Колись я відстояла у Фінляндії цілу Службу Божу в церкві й після цього переконана, що екуменізму не буває. Католики не мають сили відстояти декілька годин поспіль на ногах. Мені здається, що легше домовитися стосовно догм, аніж стосовно того, що Бог думає про різні обряди.
Наталка Сняданко, «Львівська газета»ДОВІДКА
Мануела ҐРЕТКОВСЬКА народилася 1964 року в Лодзі, студіювала філософію у Кракові,