Пантелеймона Коваленко / Моєму Чоловіку-Неземному.

Я запитала в сонця:

чому,

його проміння золоте - в Твоїх очах?

Чому його тепло – в твоїх долонях,

і в устах?

Чому Твій усміх так лікує душу,

а сум-заснути не дає?

Чому чарівне все Твоє: слова і погляд, дотик?

Ти Чарівник?

З планети Х прибув Ти?

Ти силу маєш розтопити лід.

і серце розморозити?

О! Мій Коханий Чоловік!

Що можу я для Тебе дати

Крім душі своєї?

А віриш, що земні скарби усі –

(коли б я мала), то Тобі б до ніг

поклала?

Я б дім Твій в сад квітучий оточила,

в мелодію б убрала все навкруг -

І щоб мелодія тихесенько бриніла,

і в різний час –по різному дзвеніла.

І щоб від тебе зло гонила,

щоб слух Твій чаром напоїла.

і у серпанку-ранку – співала ніжно лиш Тобі!

Щоб вечором тихенько колисала

й леліяла і ніжно пригортала уві сні,

Безсоння щоб від Тебе відганяла.

І снила-снила неземні все сни.

Коли б могла я в ту мелодію вплести

Свою кохаючу, палку жагу

Й палке бажання-Тебе.

І щоб мелодія Тобі все розказала:

І про Твою привабливість земну і неземну,

Про все, чого не вмію я сказати.

Я ж буду лиш мовчати.

Я буду слухати відгомін лиш Твого буття,

коли слова не варті почуття.

Ти є такий Один -

Бажаний!

Неземний Коханий!