Володимир Єшкілєв / «Адепт» знаків
Якщо вам траплялося колись заходити на сайти, присвячені магії, портали «здоров’я і особистісного зростання», то ви пригадуєте, що езотерика, фен-шуй, рунічні талісмани й чакрові резонатори мирно сусідять там із християнськими молитвами, що виконують функцію таких собі «замовлянь від…». Подібне еклектичне враження створює й роман відомих українських інтелектуалів Володимира Єшкілєва й Олега Гуцуляка «Адепт», у якому нібито йдеться про пошуки Єдиного Бога…
Узагалі, коли літературний твір має двох авторів, завжди хочеться вгадати, що кожний із них уклав у текст :). З «Адептом» справа видається простою: своєю ґрунтовністю розповідь із часів ІХ століття про мандри молодого слов’янина, жерця Даждьбога, послідовника братства Шехіни в Хазарії, а згодом – ченця одного з монастирів у Константинополі, повністю завдячує обізнаності із нехристиянськими культами давнього світу кандидата філософських наук Олега Гуцуляка. На долю Єшкілєва лишаються хіба еротичні сцени, приправлені бідканням головного персонажа-ченця за гріховною молодістю… Прикметно, що з приводу служіння поганським ідолам персонаж бідкається набагато рідше.
Незважаючи на відтворення колориту життя давніх цивілізацій, книга абсолютно позбавлена динаміки і розвитку характеру. Відкривши її на першій-ліпшій сторінці, ви скоріше за все натрапите на монотонну розповідь кшталту «Іхтель простягся двома берегами Великої ріки Ітель, яку булгари й буртаси звуть Балгою і яка поділяє Великий степ на західний – печенізький, де визнають Єдиного в образах сонячних Ідолів і Зірок, та східний, гузький» (с. 82) тощо.
Якщо автори і планували показати еволюцію головного персонажа від язичницького жерця до християнського аскета, то замилування поганськими культами їм завадило це зробити: головний персонаж живе нормальним життям служителя ідолів, а потім раптово на 211 сторінці виявляється, що для остаточного навернення бракує лише переконання в тому, що Христос справді є Сином Божим.
Очевидно, це можна пояснити загальною концепцією книги, згідно з якою перші дві частини становлять собою знайдений у константинопольському монастирі рукопис, де розповідь ведеться від імені головного персонажа, а останню частину складають видіння… упорядникам книжки. Завдяки цьому поширеному прийому автори досягають тільки одного – їх у тексті просто забагато, а тому втрачається будь-яка ілюзія правдоподібності: починаючи від «давніх заклинань», котрі підозріло нагадують вірші Гуцуляка, до кумедних розшаркувань «упорядники просять у читачів пробачення за незавершеність деяких сюжетних ліній. Причиною цього стала певна непослідовність об’явлень, за яку приймачі видінь відповідальності не несуть» (с. 192). Зручна позиція, що там і казати :).
Із власне екшн у романі можна відзначити оборону вежі від древньої потвори (імені для неї автори не вигадали), з’їдання так само древньою Чорною Рибою язичницької відьми та пошук головним персонажем легендарного Заповіту Єремії, котрий завершується нібито загибеллю поганських знаків і торжеством Бога-Слова: «Вічність, котра мудріша за жерців усіх храмів Землі, стерла пліснявою Знаки, яким передбачалося безсмертя… І Ворог радів тому походові, бо вмів обертати мудрість і дикість знаків на користь собі» (с. 229). Дивна поведінка сатани, що супроводжує загибель знаків, через які він впливав на людей, – не єдиний суперечливий момент у філософуваннях Єшкілєва й Гуцуляка. Та й самі вони, ймовірно, недаремно називають свій роман саме романом «знаків» – «приречених витворів людських»…