Мистецька аґенція Арт-Вертеп / Переможці конкурсу «Сила малого» - Олекса Шевченко і Вікторія Стах
Літературний конкурс короткого оповідання «Сила малого», який проводив тижневик «Сім’я і дім» підбив підсумки. Один з них – неочевидний, але приємний. В Україні ще не бракує творчих людей, готових братися до красного письменництва. Натомість не стало несподіванкою, що серед переможців більшість і без того мають стосунок до написання текстів. Як доказ – гран-прі і другу премію отримали професійні журналісти. Це екс-заступник редактора тижневика «Новинар» Олекса Шевченко і літературний критик і колумніст «Газети по-українськи» Вікторія Стах. Пропонуємо бліц-інтерв’ю з ними.
ІМІ:
- Це була ваша перша літературна премія? Що ви відчули дізнавшись про перемогу?
Вікторія Стах:
- Досі я не надто вірила у справедливість роздаваних літературних «слонів», тому й у конкурсах участі не брала. Але останнім часом дійшла висновку, що все-таки не всі конкурси у нас корупційні. Тому вирішила спробувати. Тим більше, що конкурс «Сила малого» задекларований як анонімний. Всі оповідання підписувалися псевдонімами, і справжніх прізвищ конкурсантів члени журі не знали. А що я відчула? Що тут можна відчути: ура, отримаю бодай якусь призову копійку (сміється). Правда, в 1994 (якщо не зраджує пам’ять) році ми з моїм чоловіком отримали премію видавництва «Смолоскип» за спільну книжку інтерв’ю з діячами культури і мистецтва. Але книжку хотіли видавати з купюрами. З незбагненних для мене цензурних міркувань викидали цілі шматки із «незручних» відповідей деяких митців. Я тоді «вперлася рогом» і відмовилась узагалі ту книжку видавати. Інколи трохи про це шкодую: все-таки був би артефакт. Інтерв’ю справді були гарні. А тепер я јх ніколи вже не зберу докупи, бо не маю звички зберігати свої публікації.
Мала іще в 1998 році дуже приємну для себе відзнаку, але то був не конкурс, а такий собі начебто рейтинг від «Асоціації». Тоді відзначили Григорія Гусейнова (письменника, редактора літературного часопису «Кур’єр Кривбасу» як чоловіка, «який робив у 90-х роках те, що потрібно було всім». А мене відзначили як жінку, «яка робила те, що сама хотіла». Мені тоді вручили розкішну керамічну жабу (щось середнє між вазочкою і свічником), а моєму чоловікові – пляшку коньяку (за \"шкідливість\", як компенсацію за співжиття зі мною).
Олексій Шевченко:
- Я теж раніше не брав участі в літературних конкурсах, і, відповідно, нічого не міг вигравати. Що відчув? Спочатку я подумав, що це якась помилка. Бо не мав жодних переможних амбіцій. «Програмою-максимум» вважав потрапляння у сотню – з тим, щоб новелку опублікували в книзі.
ІМІ:
-Олексію, але я знаю, що це буде не перша твоя публікація. Наскільки мені відомо у Львові, в 90-х, ти був одним з авторів літературного альманаху.
Олексій Шевченко:
- Це радше був спосіб весело і креативно проводити час. Якщо я не помиляюся, ідея створення цього альманаху належала Тарасові Антиповичу. Він же запропонував і назву – «Бестіарій». Надрукували ми його у Полтаві шаленим тиражем у сто примірників. Словом, це була така розвага. Принаймні мої тексти, опубліковані там, зараз видаються мені смішними і наївними. Але тоді у Львові не можна було не займатися чимось таким – дуже сприяла загальна атмосфера і компанія, у який я крутився.
ІМІ:
- Можете розповісти про ваші оповідання. Це правдива історія?
Олексій Шевченко:
- Ну скажемо так – не все у ній є вигадкою. Маю кількох друзів, із якими ми кілька років поспіль мандрували Дністром на човні. Траплялися різні випадки. Щось дофантазувалося, щось пригадалося…
Вікторія Стах:
- Обсяг конкурсних творів (кожен автор міг надсилати не більше двох текстів)не мусив перевищувати 5 тисяч знаків. Себто, це мала бути справді коротка проза. Тому переказувати зміст моїх текстиків немає сенсу. Краще буде восени придбати книжку і прочитати всі сто оповідань-переможців різних авторів. Але якщо сказати ще стисліше, ніж самі оті дуже стилі оповідання, то обидва вони «за жисть». Інакших просто не існує в літературі (сміється). Щодо правдивості, то, як на мене, всі без винятку художні твори стають правдивими одразу,щойно їх переносять на папір.
ІМІ:
- Ви читали твори інших учасників? Як можете оцінити оповідання інших, чим вони запамяталися?
Вікторія Стах:
- Читала оповідання перших десяти переможців, бо їх оприлюднили в інтернеті. Всі вони розраховані на дуже різні смаки. Я й сама відібрала для конкурсу два кардинально різних тексти. Думаю, якби їх підписати різними прізвищами, то ні в кого не виникло жодної підозри, що написані вони однією рукою. Обидва ввійшли в десятку. Але текст, який я особисто вважаю кращим, набрав менше голосів, ніж текст, як на мене, простіший. Стосовно інших текстів-переможців, то всі вони безперечно витримані на досить стерпному літературному рівні. Хоча якби відбирала їх я, то місця порозтавляла б трохи інакше. Конкурс, навіть найчесніший, – це не істина в останній інстанції. І не вирок. І не подолання якоїсь особистої вершини. Конкурс - це завжди лотерея. Гра. Така ж, як, скажімо, в підкидного дурня.
Олексій Шевченко:
- Я прочитав, мабуть, близько тридцяти текстів. Деякі – справді класні. Але я схиляюся перед мужністю членів журі, які змушені були перечитати все.
ІМІ:
- Хто з українських письменників вам подобається, що взагалі зараз читаєте?
- Читати книжки – це моя робота. Оскільки як журналіст усе життя працюю винятково в царині культури (з чітким ухилом до літератури). Але є звісно ж улюблені автори, що їхньою належністю до української літератури я неймовірно пишаюся. Це - Леонід Кононович. Це - Олесь Уляненко. Це – Василь Шкляр (надто пишатимусь ним, коли він нарешті допише свій роман про Холодний Яр. Із галичан люблю Іздрика і Тараса Прохаська. Із жінок - Таню Малярчук. Є ще кілька людей, які потенційно можуть бути моїми улюбленими письменниками. Але вони геть позбавлені письменницьких амбіцій, тому порозпорошували свої твори по шпальтах різних газет і журналів.
ІМІ:
- Олексію, ви, здається, підпадаєте під цей опис.
- Так, в моїх планах наразі заробляти на життя журналістикою. А літератором стану на пенсії – напишу якісь графоманські мемуари сторінок на вісімсот, видам власним коштом і даруватиму родичам.