Олекса Кібкало / Сповідь ломехузи

І частина

Якийсь незрозумілий шерхіт. Темрява. Якесь лоскотання ззовні. Тиша. Це я зараз розумію, що то було. Але тоді... Ось сильне відчуття зсередини – треба потягтись, розправити лапки. Так, мені тут затісно. Хочеться розправитись і щось іще всередині спонукає до дії. Намагаюсь розпрямитись, ще раз і ще. Ось почулися поодинокі потріскування, потім частіше. Моя голова провалилась кудись у простір. Стало зручно. Трохи відпочиваю, та почуття всередині знов підштовхує рухатись далі. Тонкі волоконця плутаються під лапками, але я видираюсь назовні, залишаючи позаду своє легке старе обійстя. Ось знову якесь тупотіння, слабкі дотики до моєї спини. Не знаю чому, та мої лапки піднялися вгору і кілька разів постукали об щось перед собою. У відповідь на ці рухи мені до рота полилась рідина з твердими грудочками. Вона була смачна і я її з’їла. Знов тупотіння, але тепер воно ставало тихішим, було далі від мене. Тикаючись у повній темряві в різні боки наштовхнулась на величезну м’яку кулю. Вона розміром з мене. Знов відчуття зсередини змусило мене до дій. Тепер запрацювали щелепи біля мого роту. Вони повільно занурились у м’ясисту поверхню. Ще сильніше, глибше. Знов до мого роту полилась рідина, та вона не така, як попередня – ніжніша, смачніша, липка. Я її пила досхочу. Почуття всередині поступово зникло. Натомість з’явилась втома. Відповзаю трохи вбік і засинаю.

Ось знов тупотіння. В цей раз згори щось посипалось на мене. Тверде. Намагаюсь вкусити, але воно від моєї слини стало густим, в’язким і зовсім несмачним. Хтось вийняв мене з цього завалу. Обережно обстежив ніжними дотиками і, полишивши у спокої, почав щось робити там, де я знайшла оту смачну велику кулю. Я згадала як її розгризла і всередині знов з’явилось те відчуття. Все, починаю знов шукати. Знайшла іншу. Вона цупка на дотик, але все одно починаю розгризати. Рідини з неї полилось дуже мало, та всередині щось м’яке і ледь помітно ворушиться. Байдуже – починаю гризти. Вдруге я це роблю самостійно, мені смакує. Наїлася. Раптом помітила, що постійно ворушу вусиками на голові, завдяки ним знайшла те, що шукала. Ними обмацую все навколо. Починаю повзати з боку в бік, тикаю в усе перед собою. Запам’ятовую де що знаходиться. Ось полізла по цих кульках, які їла. Як їх тут багато! Повзу, повзу далі. Наштовхнулась на перепону, пробую її гризти. Вона на смак така, як ті грудки, котрі мене засипали, а в тому місці, куди потрапила моя слина – стала глевкою. Починаю рухатись вдовж цієї стіни. Ось якийсь отвір, мої вусики провалилися туди, відчуваю з нього запах, він різкий, але його хочеться нюхати. Знов тупотіння, сильне, мов гуркіт. Ховаюся назад – краще я буду тут біля своїх кульок. Прогризаю ще одну, їм і їм досхочу. На рідину, яка залишилась на мені починає щось налипати. Починаю лапками чистити вусики, своє тільце. Воно таке ніжне, бархатисте. Тепер я чистенька. Шукаю собі зручний куточок поміж цілих кульок та засинаю.

Прокинулась через те, що з однієї з кульок щось почало виповзати. Так це те, що я їла тоді в цупкій кульці. Намагаюся вкусити це створіння, але воно відштовхує мене своїми кінцівками та відходить убік. Я чую як істота щось робить і звук такий, мов від моїх лапок, коли я чистилась. Мабуть воно теж чиститься. Ось затихло і за мить почало просуватися в бік отвору, тупотячи так, як тупотіло те створіння, яке мене вперше нагодувало. Дивно – я їх їм, а вони мене годують. Певно, що я незвичайна, і мене цінують. Знову лягаю, підбираю під себе кінцівочки і сплю...

Я порозгризала багато кульок, ще з кількох повиповзали мурахи. Свою комору я знаю вздовж і впоперек. Сюди забігає сила силенна більших мурах, на них тверді оболонки з жорсткими щетинками. Коли вони до тебе підбігають – треба постукати лапками по них, тоді можна отримати їжу. А одного разу я цього не зробила. Одразу ж в моє тільце встромилися міцні тверді щелепи величезного мурахи. Жахливий біль, аж до памороки в голові, страх. Від цього під моїми невеличкими крильцятами з’явилось відчуття – таке, як в роті в залозах, що виділяють слину перед їжею – і на моїх ворсинках біля черевця з’явилися дрібні крапельки. В сю ж мить мене було відпущено. Мураха злизав виділену мною рідину, потім ніжно торкнувся до черевця і я виділила ще крапельку. З’ївши її він побіг далі, а мені довелося чиститися. На щастя він не проколов моє тільце, тільки трішечки пом’яв. Та це була добра наука. Одначе дивно, чому ця моя рідина так йому до вподоби, треба буде перевірити на інших.

Настав Значний Час – я пролізла крізь отвір своєї комори и полізла схилом нагору. Всюди навпомацки, принюхуючись, прислуховуючись. Все цікаво. В цім коридорі є ще отвори, але я туди не заходжу, піднімаюсь нагору. Мені назустріч бігають мурахи, які прямують до тих смачних лялечок. Деякі зупиняються біля мене, торкаються своїми вусиками. Я стукаю по них лапками і отримую свою порцію рідкої їжі. Дуже довго піднімаюсь. Ось ще якесь відчуття в моїй голові. Яскраве. Чую тупотіння. Це тупотить... Ой як лячно! Ці мурахи такі страшні. Я їх відчуваю вже не вусиками, а спостерігаю безліч світлих та темних цяточок. Ще трохи і це відчуття цяточок стало таким приємним, цікавим. Коли повз пробігає мураха, цяточки стають світлішими чи темнішими, створюють дивовижні форми. Та найприємніше – це сяйво нагорі. Вона так тягне до себе, що починаю лізти по крутих чорних стінах до нього. Я викараскалась до цього світла. Воно йде від ще більшого простору, такого великого, як багато-багато моїх комор. Страшно, різні тіні, метушня. Там чомусь жахливо, біжу назад до себе, до своїх лялечок, поїм і спати.

Минув час, я все частіше піднімалася нагору, розвідала бокові комори. В деяких лежали ці поживні живі кульки. В інших лежало насіння, травинки. Було місце, де лежало кілька величезних комах. Але найцікавішою була одна комора, яка знаходилась майже на дні мурашника. Там лежала величезна мураха. Вона постійно відкладала яйця, які виносили до інших комор звичайні мурахи. Інші члени родини постійно метушились біля неї, годували, чистили. А вона тільки плодила ті яйця. Ну то й грець з нею! До мене теж ставляться дуже добре – теж годують, дозволяють нищити яйця. А я натомість іноді даю їм попити тієї рідини з-під крильцят.

Життя пливло розмірено, тільки одного разу сталася пригода, яка призвела до змін мого я. Це сталося після того як я вже з’їла близько трьох сотень їхніх лялечок. Моя постать сильно змінилася. Руді крильцята, руде велюрове черевце, та пам’ять, яка була відсутня у мурах. Я стала більшою, спритнішою – вдиралася нагору за сорок торкань вусиками до стіни. Був час, коли світло на вході в мурашник стало червонуватим, воно майже завжди стає таким перед тим, як погасне. Мурахи повертались додому, а я вирішила довше побути біля входу. Один мураха підбіг до мене і торкнувся вусиками мого черевця, вимагаючи мого чарівного трунку. Як зазвичай я дала йому кілька крапель. Він швидко облизав мене та почав вимагати ще. В ту мить підбігли ще кілька мурах, які повертались додому. Вони оточили мене з усіх боків і вимагали напій. Спочатку я давала їм усім. Але в одну мить, чи то скінчився запас в залозах, чи то пропало моє бажання, – я не відповіла на прохання першого мурахи, він, наче впав в скажену лють і спробував вкусити мене. В мене піднявся якийсь острах за своє життя і лапки мої затупотіли, затремтіли, почали тертися об черевце. Інші мурахи, почувши мій заклик про допомогу, покидали їжу та частки, які несли до мурашника, і накинулись на того бідолашного кривдника. За кілька секунд його було розшматовано. Я із вдячністю напоїла своїх рятівників. Вони ніжно, турботливо пестили вусиками моє тільце, а потім понесли рештки розірваного родича до схову, щоб пізніше згодувати їх лялечкам.

Прийшовши до своєї комори і поласувавши свіжими яйцями, що їх принесли від мурашиної королеви-матері, я зручно розташувалась на м’якеньких лусочках, які залишились від поїдених мною мурашиних нащадків. В голові все крутилися події, які стались сьогодні. Чи таке можливо, щоб брат пішов на брата заради насолоди? Щоб переступили святість рідних стосунків заради чужинця? Наскільки далеко можуть вони зайти? Та чи можу я керувати ними? З такими думками на мене спустилась дрімота, а потім й неглибокий сон, який нагадував мені сьогоденні жахи. Ще уві сні до мене прийшло рішення щодо майбутніх вчинків. Згодом, прокинувшись, я чітко вирішила відбудувати свою непомітну владу в мурашнику. Робочі мурахи не казали про мене королеві-матері. Може боялись бути покараними, а може не хотіли втратити насолоду. Бо я впевнена – дізнайся королева про моє існування – і військові мурахи не залишили би від мене навіть ворсинки з крильця. Так, ці сильні військові – вони не працюють, не знають нужди і не знають страху. За свою королеву вони ладні вмерти, тільки б не підпустити навіть найменшої небезпеки. Справжні лицарі, саме з такими би слугами я була би в повній безпеці, жоден би не зміг кинутись на мене так, як це сталось нещодавно. Та попри всю їхню відданість чи зможуть вони встояти перед моїми солодкими чарами? Треба буде спробувати... Треба.

З наступного світанку, коли в прохід полилося яскраве світло, я вирішила не виходити зі своєї комори. Вже чітко знаючи, що робочі не зможуть існувати дня без моїх гостинців, почала чекати вечора. Мій розрахунок був таким: мурахи, не знайшовши мене в довгих коридорах, всі разом прийдуть сюди, до моєї комори. Їх буде багато, і це певний ризик для мене, але пригадуючи останні події, більшість мене захистить. Побачивши таке скупчення – сюди прийде військовий вартовий, щоб перевірити, що сталося. Тоді я й запропоную йому свого трунку. Якщо він на нього не матиме дії, а натомість вартовий намагатиметься скривдити мене, то на дорогу прийдуть робочі, яких буде багато.

Розрахунок був точним. Коли прохід до комори був вже наглухо забитий робочими, виникла метушня. Вони почали притискатися до стін звільняючи отвір в стіні. Йшов військовий. Величезний, розміром з чотирьох робочих, з міцними щелепами на здоровезній голові. Вартовий ледве протиснув голову у прохід і роздивившись помітив мене. Але до цього я вже була готова. Чотири великі краплі висіли з боків. Вони були чарівні. Та, здається, на нього вони не діяли. Військовий зробив впевнений крок в мій бік і розкрив свої страшні щелепи. О, який жах! Він відкусив би мені голову і навіть не помітив би. Я завмерла на місці, в середині все охололо, лапки – й ті не могли поворухнутись, щоб тертям покликати на допомогу. Служник рішуче підійшов ще ближче і вже зібрався встромити свої ікла в моє тіло, але зупинився. Це був досвідчений вояка, певне бував в різних битвах. Можливо він, помітивши краплі на боках, подумав, що то отрута. Не стуляючи своєї зброї він почав обережно придивлятися та принюхуватися для мене. За мить він обережно лизнув краплю, потім ще. Це була перемога. Воїн випив все, кількість, якою можна було напоїти тридцять робочих. Випив і залишився при мені. Я його звабила, тепер він мій охоронець. Залишившись біля входу вартовий пропускав відтоді потроху робочих за моїм дозволом. Та я не збиралась припиняти практику спокуси простого мурашиного люду. Воїн не давав збиратися натовпу, тому наші дії лишалися непоміченими.

Минуло ще двісті яєць на сніданок. Десь всередині з’явилось нове почуття. Воно тягло мене нагору, до світла. Віддавши наказ своєму охоронцеві я негайно вирушила з ним на зустріч своїй долі. Долі – щасливій на перший погляд, яка перетворилась на страшний Рок. Пройшовши коридорами я дозволила поласувати кільком робочим своїм зіллям. А коли вийшла з мурашника, то почала бігати з боку в бік. Грілася під яскравим промінням. Військовий стояв трохи далі від мене і не відводив погляду від моєї персони. В моїх грудях було свято, все клекотало, відчуття гармонії та щастя, ніжність лилась в моїх жилах. Тоді я зустріла його. Він був трохи менший від мене, трохи темніше рудувате черевце, чорні оченятка, ніжні вусики, та чутливі лапки. Щось в його рухах та його запаху тягло до нього, а він, здається, знав про це. О, так – він моє кохання, заради нього я піднялась сюди, чистилась в лоскотливій траві, ніжилась на Сонці і стала ще красивішою. Кавалер помітив мене і почав наближатись. В цю ж мить поміж нами став охоронець. Я наказала йому відійти і оберігати нас двох. Що було далі пам’ятаю погано, ми гралися з моїм улюбленим, бігали в траві, а потім... Потім ми кохалися, довго й ніжно. Та коли почалось червоне світло перед темрявою він покинув мене, покинув назавжди. От тільки я не переймалась через це. Щось в мені підказувало, що саме так і повинно було статися, відчуття говорило: “В тобі зароджується нове життя”.

Настав час, моє черевце помітно погладшало. А після чергової прогулянки я відчула, що час настав. Наказавши охоронцеві вийти і чекати зовні біля входу, мої вусики почали шукати найвіддаленіше місце в коморі. Та яке там шукати, вже давно своїми лапками я розчистила землю в тому місці. Все вже було готове. І почалось. Перші три яйця вийшли з болем, та далі було легше. То був біль із щастям. Вже скоро в мене мали з’явитися мої діточки, мої маленькі бешкетники, сенс і радість мого життя. Коли пологи скінчились, безсила я впала спати біля моїх яєць. Вони були чарівні, схожі на мурашині, але набагато тендітніші. Я впізнала би їх з мільйона. Я мабуть дуже довго спала, бо військовий-охоронець стояв біля мене і нервово торкався вусиками моєї спини. У відповідь я дала йому кілька крапель трунку. Він заспокоївся і допоміг мені підвестись. В середині мого тіла все співало, в мене будуть діточки, але зараз потрібно свіже повітря та їжа, щоб поповнити свої сили. З’ївши мурашине яйце, відправилась нагору, впевнена, що моїм дітям ніщо не загрожує так глибоко під землею.

Ми довго гуляли нагорі. Теплий день, тихий. Раптом в мені прокинулось занепокоєння, ми швидко зібрались і почали спускатися в комору. Коли я зайшла то відчула якийсь шурхіт. Дітки мої! Охоронець відчувши небезпеку випередив мене, кинувшись всередину і витяг зі схованки молодого воїна. Я кинулась до своєї кладки. Половину яєць цей служник королеви-матері роздушив своїми щелепами, помітивши відмінність моїх яєць від мурашиних. Розпачу моєму не було межі. Я вискочила з комори і почала його кусати за лапи, живіт, не шкодуючи власних щелеп. Гризла його до нестями. Що мені було робити – горе розбило моє просте серце. Але мій охоронець зупинив мене, відсунувши вбік і героїчно стерпівши те, що я прокусила йому ногу. Коли я отямилась, то побачила, що цей бездумний юнак лежить мертвий. Мій вірний слуга відтяв йому голову своїми міцними щелепами.

Повернувшись до своєї понівеченої кладки почала заспокоювати сама себе. Найголовніше – я зрозуміла, що залишилось близько півтора десятка моїх дитинчат, і заради них треба жити. Їх треба боронити. Коли до комори зайшов охоронець, то повідомив, що сутичку побачили чатові, тому треба готуватись до нападу королівської варти. Двічі пояснювати мені було не треба. Мої лапки самі почали тертись по череву і до нас почали збиратися робочі мурахи. Я добре знала, що робочих мурах в десятки разів більше, ніж військових, тому була впевнена в своїх силах. До часу, коли підійшли королівські ратники, коридори вже були заповнені тисячами моїх фанатів. Спрямовані глибоким військовим досвідом мого охоронця, вони перевернулись на потужну зброю. Битва скінчилась дуже швидко, бо на кожного військового нападало більше десятка робочих. Тоді я наказала привести до себе ще кілька солдатів і перевернула їх на свій бік, бо моїм дітям була потрібна така сама охорона, як і мені. Коли мої прибічники запропонували вбити королеву-мати, я їм заборонила це робити. Звісно ж в мене були свої цілі. Але з того часу всі народжені військові мурахи вбивались ще малими, або напоювались моїм трунком. Така іронія долі – через моїх ненароджених дітей королева-мати перетворилась на кухарку, яка робила мені смачні яйця на сніданок. Вона про це знала. Але їй нічого не залишалось, як скоритися зі своєю долею і чекати на власну смерть, смерть без честі і поваги, смерть з розумінням того, що кожен її нащадок народжується рабом або їжею.

ІІ частина

Щасливий день настав. Народились мої дитинчата, радість моя, доля моя, щастя моє. Я зробила все, щоб убезпечити їхні життя. Королева годувала тепер і тринадцятеро моїх нащадків. Яким безхмарним удавалось мені моє подальше життя. Я навчу дітей своїх як керувати цією державою, потім вони, можливо, створять свої. Навчу їх, як керувати рабами. Як треба силою, смертю змушувати підкорятись. Навчу хитрощів та далекоглядності.

Діти виросли, почався вік юнацтва. Але ці пустуни не хотіли слухатися. Їхнє дитинство пройшло легко, вони вважали, що таким буде все їхнє життя. Без турбот та голоду, без страхів та небезпеки. Вони почали заради забавки нищити мурашині яйця, не маючи зупинку, бавлячись смертю не заради життя, а заради втіхи. Не могла я донести до них свою мудрість, а любов моя не дозволяла докласти сили проти них, щоб зупинити це безумство. Старі мурахи-робочі вмирали. А вмирають вони так дивно. Відчувши, що ось-ось настане їхня остання мить, полишають мурашник, непомітно. Обирають собі найвищу травинку, піднімаються на горішній листик, та засинають там, обнявши лапками стеблину так міцно, наче дитинка, яка боїться загубитись, обнімає материну руку. Засинають міцно, щоб вже не прокинутись ніколи.

Молодих же мурашок стало народжуватися все менше. Це мої пустуни доклали зусиль, розгризаючи без міри лялечок. Королева постарішала, стала народжувати менше яєць. Тоді я дала наказ охоронцям, щоб вони підготували народження двох нових маток. Для цього лялечку треба було добре годувати незвичайною їжею. А коли вони майже сформувалися, я була впевнена, що наше майбутнє забезпечене. Треба було забезпечити їм належну охорону. Треба. Хоч вони й знаходились в окремій коморі – туди заскочили два моїх сини, розірвали ніжні оболонки, коли до народження залишалось два світанки. Лялечки зробили кілька вдихів та померли, бо ще були не готові зустріти цей світ. Розпачу моєму не було межі, я ридала в своєму серці майже так, як тоді, коли юний чатовий знищив частину моєї кладки – мабуть кращу частину. Бо не знала, чи то шкода мені загубленого майбутнього, чи то через своїх дітей, яких не зуміла виховати, навчити розуму. Я розпорядилась виростити ще одну королеву. В той день королева-мати народила лише одне яйце. Поставивши біля нього надійну охорону я пішла перевірити королеву, бо одне яйце – це було надзвичайно мало для неї. Наблизившись до старої стало зрозуміло, що вона вже дуже слабка. Королева підвела голову та привітала мене. Я була вражена, бо раніше думала, що вона не вміє говорити. Те, що вона сказала потім вразило ще більше.

– Ти гадала, що завоювавши царство, досягнеш найвищої мети. Та найвища мета – це зберегти царство і зберегти свій народ. Ти ж знищила моє царство, а його руїни назвала своїм королівством. У своїй вдачі ваше плем’я не вміє працювати, а лише наїдатися за рахунок рабів. Ти повинна була це врахувати. Та як тільки діти твої підросли – їх треба відпускати, щоб знайшли вони свої володіння або смерть. Я знала про твоє існування, бо були такі і раніше. Та ти виявилася найдурнішою, бо гадала, що ти найрозумніша. Ти пішла проти закону природи, чим знищила мій світ і себе.

– З чого ти взяла, що я знищила себе?

Вона презирливо посміхнулась, та сказала: “Сама побачиш, а тепер йди, мій час настав, дай мені померти спокійно, я маю на це право! Бо тільки гідна істота може знаходитись біля царської особи під час смерті владики”. Стільки сили було в цих словах, що я припала до її лапи і сказала: “Вибач мене, я повинна була прийти до тебе одразу, як захопила владу”. На те вона м’якіше відповіла: “Що ж, може ти й не така дурна, але вже зробила надто багато кроків, щоб звернути з цього шляху, доля твоя вже вирішена, йди”. Я вийшла з її покоїв такою тяжкою ходою, наче весь мурашник обвалився на мене. Трохи пізніше охоронець сказав, що королева-мати померла. Я наказала замурувати її кімнату разом з тілом, а всім жителям мурашника виказати свою повагу до померлої. За два дні наша їжа скінчилась, до того ж нагорі стало дуже холодно і самі робочі мурахи приносили мало їжі, воїни були голодні. Діти мої теж були пригнічені, але не могли дати ради в цих обставинах, бо тільки й вміли, що грати та жерти.

Я прийняла серйозне рішення – знарядити експедицію для пошуку іншого мурашника. Для цього зібрала кілька сотень робочих, п’ятдесят військових та двох своїх найбільших синів. Очолити ж саму кампанію вирішила сама. І тільки-но настав світанок – ми вирушили. Можливо наша процесія була надто помітно, але не пройшовши і п’яти тисяч кроків ми відчули якісь струси землі. Величезна істота з лапами, на яких було по п’ять малих лап схилилася наді мною. Охоронці без страху кинулися на нього та вчепились в малі лапи. Але істота навіть не злякалася. Повільно розтерла їх у порох, видала якийсь страшних гуркіт, а потім обережно взяла мене. Я знала, що потрібно велетням – мій трунок, тільки в великій кількості. Отже, коли він опустив мене в тверду прозору оболонку – я вирішила, що він отримав те, чого хотів і невдовзі відпустить мене. Але він опустив оболонку зі мною в темряву та кудись поніс.

Я не знаю скільки минуло моїх вдихів, бо лік їм втратила дуже скоро. Але коли мене витягли із темряви світло не було схоже на сонячне, воно було якесь біло-блакитне. В мою оболонку спустились якісь тверді холодні щелепи. Я подумала, що від мене знову хочуть трунку і випустила добрячу дозу. Та щелепи поклали мене на якусь м’яку поверхню, а в лапі у істоти я побачила біле блискуче жало, мов у оси, тільки величезне. Воно проткнуло мені ним груди і пройшло в поверхню. Від болю мої лапки підтяглися, а потім почали дряпати поверхню. Біль та вогкість від крові під моїм тільцем, я гризла свої вусики, випускала трунок – все даремно...

Так, королівська мудрість виходить далеко за межі мурашника...

* Ломехуза – невеличка комаха, що мешкає у мурашниках. Харчується лялечками мурах. Користується недоторканістю через речовину, що виділяє на боках свого тіла, у відповідь на постукування вусиків мурахи. Речовина чинить наркотичну дію на мурах. Доходить до того, що мурахи під час лиха в першу чергу рятують яйця ломехузи замість своїх. Іноді спричиняє деградацію та загибель всього мурашника.