SA:) Шевченко / [Як далі?]
Скільки все ж зараз людей рухаються... А я на паузі – сиджу на набережній у відносному спокої і попиваю пиво «Оболонь світле». Саме «Оболонь світле». Грошей достатньо щоб придбати якесь там «Карлсберг» або «Баварія», але саме смак «Оболонь світле» є для мене найпивнішим смаком. Смаком схожим на те «Жигульовскоє» з дитинства, яким мене іноді пригощав тато у своєму гаражі разом з якоюсь смачнющою та доречною рибкою. Зараз у тому гаражі абсолютно такий самий чоловічій безлад як і 10 років тому.
Сиджу між двох мостів. Один – автомобільний, другий – залізодорожній. Один заповнений рухом, а другий його поки що лише чекає. Але, думаю, другому краще – в ньому більше життя. Життя, як подарунки, дорожчі, коли вони рідкі. У великих порціях життя часто викликає втомлення та сірий авітаміноз.
Ай... Як же всеж другому добре – на ньому вантажний потяг розтягнувся на всю його довжину. А там, на першому, машини, тролейбуси, маршрутки та інші... Раз і проскочили міст. Але плюс у тому, що усі різні і постійно змінюються. Хоча міст вже втомився від цієї кількості.
А у тих машинах, автобусах, маршрутках, тролейбусах – люди...
Вони у русі. Вони пересуваються. Хоча відносно залишаються на одному і тому ж місці.
В мене часу достатньо, пива - ще більше половини пляшки, і ніхто на мене не звертає особливої уваги. Ті, що звертають увагу, теж рухаються. Дивним стає те, як у цьому спокійному місці можна йти впевненою та прямоспрямованою ходою. Але ж ходять якісь. Навіть ті дядьки та бабусі, що вже стежать за мною, щоб забрати мою коштовну зелену пляшку до купи інших у їх бездонних торбах, ходять якось вагаючись.
Та всеж пиво закінчиться, а я піду звідси тою впевненою прямоспрямованою ходою і вже може хтось інший буде дивуватись: «Блін, хм, ну як можна у цьому спокійному гарному місці...»
У цьому місці можна максимально зосередитись на собі коханому:
- Таааааак, а як в мене життя?
І з’явилась ця думка (як і інші думки) не просто так, як то кажуть «не від гарного життя». Питають мене і питають «Як справи?», «Як життя?»...ну тому, що треба щось же сказати при зустрічі. Хм, а важко якось конкретно відповісти на цю «площину». Видавлюю з себе «Ну, так собі...»
От сиджу і розмовляю з другом Жекою:
- А яке в мене життя?
- Ну, ось таке... І, блін, як всеж погано, що його у повному обсязі ніхто не бачить. Але то фігня – звичайний егоїзм.
- Таааааак, а як далі жити?
І чомусь на останнє питання виникають відповіді у рамках того, що робити у найблищі години, дні, місяці...
- Тааааак. Треба буде зараз зробити у «Пєр’ях» ударні нижче, домовитись зустрітись з Діаною, віддати Владі диски, законспектувати Термостійкість з ХТКіО, взнати, чи Сайт вже в Києві...
- Завжди так чотка, як то кажуть білоруські авангардисти, планую справи і у принципі йду за графіком, а чому не можу спланувати як жити, ну хоча б у найблищий час?
- А тому, що у поняття «в останнній час» немає розмірності. Не вирахуєш його в годинах, днях, місяцях...Ніяк.
- Тааааак, ну, жити щоб нормально, а головне – довго. - булькнуло в голові після чергового ковтка пива та якоїсь миті роздумів під час споглядання того, як стара якась баржа тягне не менш старий якийсь кран по воді.
- А як нормально?
А ось на це питання відповідь знаходиться одразу. Якщо б зараз зі мною на лавці поруч сиділи Сталін, Гітлер та припустим Грюндіг і я їм описав свою цю відповідь, то впевнений, усі б троє посміхнулись та сказали б щось схоже на: «Таааааак. Ну, це важко і не одразу»...
І виходить, що це нормально як не крути, а нав’язане. Все чого б ми хотіли є копією чогось. Копією чогось «нормально» або «добре». Ми можемо не пам’ятати коли, у кого і що саме ми знайшли щось і вирішили, що це є «добре» або «номально». Тоді виходить, що все, що ми робимо на шляху до бажаного – є відтворенням копій. Однієї або декількох. Але, оскільки в нас не все виходить, наш шлях стає оригіналом. Просто... Шукачі копій.
Віє ще прохолодний, але вже весняний вітерець, який підіймає невеликі хвилі на брудному, але такому коханому Дніпрі, на яких кайфують, гойдаючись, якісь птахи...Дивлячись на все це немов якийсь естет романтик, відповідь знаходиться – треба лише сконцентруватись. Формулюю її, споглядаючи на вигляд абслютно рівних обрізів полоси набережної лівого берега, та посміхаюсь. Зараз це єдина відповідь світу навколо на питання: «про що він там думає, сидячи на набережній і дивлячись на тих дурних птахів на хвилях як довбаний природолюб?» Посміхаюсь і пишу це на останніх сторінках конспекта з предмета «Основи технології тугоплавких та неметалевих силікатних матеріалів» під гуркіт автотранспорту, всплесків невеликих хвиль в бетонні береги набережної, під життя усього рідного міста. Міста, в якому майже усе в русі. А саме – усі. Люди зараз рухаються і полюбому щось планують. Але так – на найблищі години, дні, місяці... Та прийде час, коли вони зупиняться і, якщо не відволікуться на щось інше, теж трохи сконцентруються та відкопають думки: «А як далі жити? А як же добре?» Потім вони знову почнуть планувати на вищезгадані години, дні, місяці...І це нормально, блін. Головне, що вони іноді зупиняються, бо у ці моменти зупинки та роздумів вони можуть більш вдумливо спрямувати свій божевільний рух. Спрямувати під більш чітким курсом до «добре».
А тут я зараз зупинюсь, бо щойно вже віддав порожню пляшку «Оболоні» бородатому дядькі з пакетом. От зараз встану, перевірю чи є 50 копійок. Є. Тоді піду на 17у, бо не доведеться чекати здачі з 2х гривень, що я не люблю. У цій маршрутці буду дописувати у телефон ті думки, що ще не написав тут, під сонцем звичайною ручкою у замерзших пальцях. Розумію, що це вже і є частиною того, що я хотів реалізувати у найближчу годину, бо я вже хочу зробити з цього щось тіпа розповіді. Бо це для мене вже є чимсь маленьким з того мого загального «добре». Буду рухатись. Реалізовувати задуми до наступної зупинки. Причому кількість думок під час цієї зупинки буде майже рівна кількості у наступній. Зупинюсь і піду робити те, що спланував на найближчі години, дні...
Я пішов...