Юрій Андрухович / «Схід шукає українську ідентичність»
Відомий український письменник, поет і публіцист Юрій Андруховіч днями відвідав Дніпропетровськ, презентувавши в рамках промо-туру свій новий мультижанровий проект – літературно-музичний альбом «Самогон», записаний з польською джаз-рок групою «Karbido» (Вроцлав).
– Схід України традиційно вважається русофільським і проросійським. Як сприймає тут публіка твої виступи?
– Я вважаю, що уявлення про фрагментованість України – що «Захід є Захід, Схід є Схід», що є нібито лінія розділення країни – промосковський схід і «бандерівський» захід – все далі від реальності. Житель українського заходу, я все частіше буваю в поїздках по її сходу, і переконуюся, що все не так примітивно. Насправді захід України значно більш промосковський, ніж це здається, а схід – набагато сильніше заклопотаний пошуком своєї української ідентичності, чим можна було б чекати.
У кожному літературному або музичному турі я виконую одні і ті ж речі в різних містах, і скрізь зустрічаю адекватну і позитивну реакцію. А елемент новизни і для мене, і для слухачів в тому ж Донецьку значно більше, чим в Львові. У містах сходу взагалі наші приїзди останніми роками супроводяться якимось незвичайним підйомом. Таким був, скажімо, «Industrial tour» рік тому – коли ми представляли з Сергієм Жаданом і Любком Дерешем колективну збірку «Тріциліндровій двігун любові».
– На твоєму концерті з «Карбідо» переважають студенти, люди мистецтва. Можливо, те, про що ти говориш, властиве лише «прошарку», а публіка простіше більш консервативна?
– Звичайно, існує і такий погляд: «тут суто наша територія, а ваша там, до нас не суньтеся; а коли сунетеся, то відповідайте нашим уявленням, як усе має бути». Але все таки процес дифузії, зрощення частин в Україні переважає. Те, що було розігране в 2004 році і сприймалося тоді як взаємна робота на розкол країни, насправді було початком процесу возз'єднання. Небезпечний кризисний момент закінчився, і йде процес виходу з нього. Єдиний організм, що роздирається протиріччями, видужує.
Живий приклад «культурного зрощення» – історія львівської рок-групи «Мертвий півень», моїх давніх партнерів по проектах. Сьогодні, у зв'язку із зміною складу і змінами в житті її учасників, це група вже харківсько-львівсько-київська. Так, до недавнього часу там грав харківський барабанщик Сергій «Гейтс» Балалаєв: прізвище, яке багато скаже російській людині...
– Як, по твоїх відчуттях, впливають на цей процес ваші поїздки?
– Звісно, неправильно було б вважати, що ми своїми візитами «долаємо розкол», або щось подібне. Ці спорадичні зусилля реально спрацьовують хіба що на суто особистому рівні, на рівні одиниць. Потрібно тверезо дивитися на речі. Вирішальну роль можуть зіграти лише великі, масштабні культурні проекти.
Бувають цікаві спостереження. Одного дня в Харкові до мене після виступу пристало декілька молодих хлопців, студенти, що томляться невитраченим жаданням спілкування. Вони буквально приставили мені пістолет до скроні і з вимогою негайно кудись йти і щось очолити, чогось в політичному плані добиватися. Їм набридли «блакитні», набридли «помаранчеві», їм хотілося чогось не дискредитувало себе в їх очах. «ВИ ПОВИННІ! – сказали вони мені. – А то знову виїдете до Німеччини, і все піде прахом. Але у нас довгі руки, і ми вас дістанемо де завгодно!»
– І чим закінчилося? Василь Аксьонов у Кримському клубі розповідав, як перші кримські сепаратисти переконували його висуватися в президенти Криму. Він жартома заявив, що погодиться лише за умови заборони на півострові його роману «Острів Крим».
– Так, історія в чомусь схожа. Мені вдалося переконати хлопців, що найбільш ефективною в моєму випадку є третя, середня дорога. Бути максимально ангажованим (не у французькому, а в німецькому сенсі цього слова, тобто – що «переживає», заклопотаним) твореною політичною історією своєї країни, але не включатися в конкретні політичні проекти й ігри. Незалежність, безпартійність дає мені право, я вважаю, як-небудь судити про те, що відбувається.
– Останніми роками ти став частішим спілкуватися з російськомовними співбесідниками по-російськи – як наприклад зараз зі мною. Чи не суперечить це твоїм культурним завданням?
– Ніскільки. Я вважаю, головне – щоб мене правильно розуміли.