Петро Гнида / Усі жінки відьми!

Що це саме так я ще раз переконався коли прочитав нову книгу Анни Багряної “Етимологія крові”. І місцевості де відбуваються дії картини зайве переконують що це так. І самі жінки, якщо не причинні, то принаймні, трохи схибнуті – героїні роману – усе переконливо доказує, що властиво жінка, у глибині своїй, несе аж до сьогоднішніх днів своє язичницьке начало. Тут і атрибутика приворожіння. Коли подруга головної героїні, у відповідь на те, що ця бачила справжню відьму, самовдоволено каже: а ти узяла в неї номер мобільного, може допоможе причарувати якогось хлопця.

Власне, сам роман побудований у дуже цікавий спосіб. Властиво, у два. Перший – це фрагменти із життя головної героїні і, другий, як фрагменти із “чужих життів”, що зрештою у кінці переплітаються поміж собою.

Отож, щодо відьмацтва. Якщо обидві головні героїні, власне, саме героїня, як оповідачка, та її подруга, десь більш – менш відособлюються від означеної теми, то герої оповідей з “фрагментів із чужих життів” яскраве свідчення язичницької суті українського села. Де кожна друга жінка, якщо і не відьма, то, принаймні, забобонна безбожниця, котра до церкви ходить тільки для того аби свяченої води украсти. Або ось, як Степанида, що поночі ходить до ворожки до сусіднього села або ж Устина, що біжить із ножем у руці через нічний ліс аби убити свою дочку, котра відбила у неї коханця. Чим не свідчення закоріненого поганства. Тим більше, що місцевості у котрих відбуваються події, як уже згадував, є дещо специфічними. Мова іде ж про Гуцульщину та Полісся, краї, що у силу географічного свого розташування залишаються заглибленими у пласт народних вірувань та магії. Але поза тим це навіть додає пікантності та цікавості роману, солодко змушуючи читача розкрити для себе увесь цей лабіринт українського селянського характерництва.

І що ж маємо як наслідок. Перша вмирає побита власним чоловіком, інша ж (я маю на увазі персонажів “фрагментів із чужих життів”) спрямовує зброю, котру тільки но наготувала на власну дочку, на саму ж себе, гостро проткнувши ножем розпашілі груди. Це як відображення відомої біблейської притчі про те, що не слід робити того, чого не хочеш супроти себе самого. Бо ж, відомо, хто вийме меч, то й і від меча загине.

Не може залишати поза увагою інтимна сторона роману. Навіть і не сторона, а суцільний підтекст, що до глибин своїх пронизує твір. Це щось ніби на кшталт невигаданої навмисне еротики, такий собі зріз із людської натури, привідкриття завіси інтимної повсякденності.

Сам твір глибоко закорінений у традиційність, не текстом своїм, і навіть не змістом, а радше чуттєвою настроєвістю. Це не тупа мазанина секонхендівського зразка. А така собі сучасна оповідь із заглибленням у минуле, у певну його сакральність. В усякому разі усе це пронизане більш глибшим змістом, ніж могло б видатися на перший погляд. Хоча є дещо, що вкрай контрастує із цією заглибленістю у сакральність. Я, звісно, не пуританин, але мораль персонажів цього роману – це не моя мораль. Тут я поставлю крапку аби не видатися аж надто прискіпливим.

А якщо коротко, то “Етимологія крові” роман надзвичайно цікавий і колоритний. Хай суб’єктивно буде сказано, але це річ, одна з найкращих за останній час у сучасній літературі. Річ, яко прозова, перша, але, сподіваюсь, не остання з-під пера молодої письменниці.

Петро ГНИДА,

м.Львів