Вікторія Стах / Львівські пани та пані
«Лосятинці-деркачі, пекли жаби на печі!», «Соколяни-янки, повлізали в ямки!» - перед тим, як піти стінка на стінку і сплестися у войовничому екстазі, дражнилися одне на одного дітлахи з двох сусідніх сіл на Київщині.
Не можна сказати, що люди в тих двох селах принципово відрізнялися одне від одного. Навіть школа в їхніх дітей була спільна. Але й досі, сварячись, мої батьки не обминають нагоди вколоти одне-одного за географічно-топонімічним принципом.
Спересердя мама називає батька «деркачем». І байдуже, що вони три чверті свого життя мешкали в Києві, а ось уже кілька років обживають хату в маминому селі, тож обоє тепер - соколяни.
Тато закидає мамі, що вона «пшечка тонкогуба». І не має значення, що сам батько - стовідсотковий «пшек», а мама, крім польської, має половину добротної крові середньонаддніпрянських куркулів.
Нехай пробачить мені Володимир Павлів, але його наполегливі акцентування на інакшості галичан щодо решти українців завжди нагадують мені «розборки» між «лосятинцями-деркачами» та «соколянами-янками». Хоча стверджувати, що мешканці Соколівки і Лосятина не мають певних відмінностей та особливостей, було б нечесно. Відмінності є. За бажання можна навіть означити суто лосятинський та соколянський тип людей. Виокремити і змалювати його завжди краще вдавалося представникам протилежного табору. Бо збоку ж видніше. Та й колода у власному оці муляє менше, ніж порошинка в чужому.
Представникам галицької інтелігенції дуже подобається змальовувати киян, донеччан, одеситів, дніпропетровців або черкащан. Часом - доволі точно і влучно. Вони роблять це дошкульно, іронічно, з неодмінною дещицею поблажливої зверхності, але по-доброму. Принаймні, вони так вважають.
Маю багацько знайомих галичан. Але спостерігати цікавіше (та й безпечнішеJ) за незнайомими. Хочу поділитися своїми спостереженнями. А для дражливої дискусійності додати, що то питомо львівські типажі.
Зауважу, що я - типовий представник центральноукраїнського «щирого дурня» (дружній вердикт мого давнього львівського приятеля), тому прошу не шукати в цьому екзерсисі жодного наукового дискурсу: що бачила, те й розповідатиму. Себто дискурс - винятково суб'єктивний та псевдоетнологічний.
Почну з продавчині
Це була не просто продавчиня. Це була порядна львівська продавчиня з доброю освітою. Її крам був шляхетний. І крамувала вона не на базарі, а в передпокої чотиризіркового готелю. Ятка з вишиваним і гаптованим товаром розташувалась у готельному передпокої між рестораном та гардеробом. Не сказати, щоб місцина була така вже й затишна, зате на видному місці. Щонайменше раз на день всі мешканці готелю, йдучи на сніданок, мали нагоду побачити погідне, мов у депутатки Оксани Білозір, продавчинине личко.
Сказати, що вона продавала свій крам, було б блюзнірством. Вона його ласкаво пропонувала. До того ж - мовою покупця. Продавчиня безпомильно визначала країну, з якої завітав потенційний клієнт. Вона неквапно і з гідністю розгортала котрусь скатертину і лагідним голосом польською, німецькою чи англійською мовою розповідала про неї благодушним після сніданку пожильцям. Говорила вільно і з приязними інтонаціями. Але в її розмові відчувалась якась підкреслена врочистість. Львівським перекладачкам Христі Назаркевич або, скажімо, Наталці Сняданко так спілкуватись не до снаги. Вони розмовляють іноземною якось не поважно, буденно, майже недбало. А тут до кожного речення, до кожної інтонації, начебто доточувався неозвучений месидж: «Я скромна дівчина з простої, але порядної галицької родини, яка дала мені добру освіту, що завдяки їй я нині не двори мету».
Коли замість діловитих поляків і чепурних підстаркуватих австріяків готель заполонила навала видавців, письменників, журналістів та інших пройдисвітів (бо саме почався львівський Форум), продавчиня розгубилася, бо на нюх відчула, що купівельні пріоритети нових пожильців не поширюються на її гаптований полотняно-льняний крам. Проясніла тільки, коли серед тієї навали впізнала знайоме з телевізора обличчя.
- Ти бачив, хто в нас поселився? - збуджено запитала в кремезного охоронця.
- Ну той, як же ж його, що замість Шустера «Свободу слова» веде! Казав мені, що в наступній програмі Януковича показуватимуть...
І грайливо-замріяно додала:
- Такий файний мужчина!..
Окупація готелю гостями та учасниками Форуму мала тривати 5 днів. Якщо першого дня (точніше, ранку) зайди ще мали менш-більш адекватний до свого інтелектуального статусу вигляд, то вранці другого і третього дня вони швидше нагадували напівживих персонажів фільмів Джорджа Ромеро. Вже майже ніхто з них не був спроможний ґречно вклонитися привітній продавчині чи відповісти на її лагідний щебет. Тому на четвертий день форумської окупації роботяща дівчина таки вирішила влаштувати собі вихідний, сподіваючись напевно, що ці невигідні гості до неділі не доживуть.
Але книгомани - це окремішня й достоту неповторна каста. Книгомани своїх позицій не залишають (надто, коли ті позиції проплачені чужим коштом разом зі сніданками). Тому мало того, що вони залишились догостьовувати, але в неділю з ранесеньку із останніх сил таки посунули на сніданок, вперто не помічаючи розчарованої продавчині.
І їй нарешті урвався терпець. Вона мусила вихлюпнути на когось свій жаль за п'ять днів змарнованого бізнесу. Крім нас із чоловіком та швейцара при дверях, у передпокої нікого не було.
Щодня після сніданку ми пили там каву у спеціальному місці для курців. А принагідно відповідали на запитання милої продавчині стосовно гостей Форуму.
Нині вона вирішила нас не лише не впізнавати, але й не помічати. За 10 хвилин нашого кавування під цигарку продавчиня разів зо п'ять апелювала до готельних стін, мовляв, їй нічим дихати. І тричі, навіть не дивлячись у наш бік, оминаючи мовчазного швейцара, рвучко відчиняла двері на вулицю. Ввімкнений кондиціонер кахикав, швейцар відвертав обличчя від вітру, ми кутались у курточки, а сама продавчиня тремтіла від холоду. Але не здавалася.
Зрештою, грюкаючи поличками, зібрала свій шляхетний крам і ґонорово залишила робоче місце.
Думаю, як ревна греко-католичка, вона вирішила, що ще цілком може встигнути на Службу Божу.
Далі буде...