Карина Тумаєва / Вирок

Я живу під стіною,

Я відверто харчуюсь бетоном цих сірих будинків,

Бо немає мені, малій дівчинці посеред світу,

Інших притулків і інших джерел харчування.

І все раптом моє, весь цей світ, всі ці зорі,

Я ламаю свої не окріплі ще зуби об стіну –

То життя мене мило й розмірено гріє

Ласкою фюрера…

Я захлинаюсь і кашляю – кров’ю,

Збираю ту кров у долоні, харкаюся нею…

Прекрасне… Довершення свята й історії

Не так для життя…

Як для стіни…

За якою

…Життя…

Невже я одна? Я наїлася пилу достатньо,

Щоб зоряним пил той вважався. Розслабся,

Хоч стіну гризу я такими ночами, як ця, перспективними.

Зорі сказали. Вони привели до стіни,

І зараз цей мур я мушу прогризти й зламати,

А я ще одна, все досі одна,

А вулиці всі в перехожих,

Всі дивляться сумно

І так співчутливо,

Та жодна скотина

Не спиниться й ради не дасть

Тобі з цим завданням…

Як чітко і боляче. Чітко означена ціль,

Нечітко означена біль

Здертих нігтів, що длубали цеглу,

Зламаних пальців, що криво зрослися,

І синців, свідків цих мазохістських побоїв об стіну,

І думаю я, що так лину

В інший світ. А насправді

Продираюся цеглою вище, усього лиш на крок ліліпута,

Головне ж не зірватись, не стати

Краплею в морі отрути…