Олексій Курилко / Халамидник

     Тут у мене нещодавно брали інтерв’ю.

     Питання були переважно дурнуватими. Але їх задавало настільки симпатичне юне створіння, що вони навіть зворушували. А були й такі, що ставили у глухий кут. Наприклад:

     - Все ж таки чому майже у всих ваших оповіданнях головні герої в кінці помирають?

     Я розгублено знизав плечима:

     - Тому що в кінці всі помирають.

     - Можливо, ви, тим самим, хоч і жалкуючи, але караєте їх? Бо ж всі ваші герої насправді є негативними. Хоча пишете ви про них так, що вони викликають симпатію...Вам не здається, що ви ідеалізуєте бандитів та злочинців?

     - Бандитів і злочинців ідеалізували Фурманов і Гайдар. А я просто пишу про цікавих і справжніх людей.

     Втім в насправді глухий кут мене поставло питання зовсім іншої категорії.

     - То хто ж ви таки: письменник чи актор?

      Вона спитала так, ніби була впевнена, що людина може бути виключно чимось одним.

      Починав я добре. Легко влаштувався у школу, яку рік тому насилу закінчив. Організатором культурно-масових заходів. Так після  розвалу соціалістичного ладу почала називатися висока посада піонервожатого.

       То було подвійне життя. У вільний від роботи темний час дня я залишався молодим хуліганом і гультяєм, яким до цього й був, але з дев’яти і до сімнадцяти нуль-нуль я перетворювався на правильного, культурного і дисціплінованого робітника.

       Якось одного холодного зимового вечора до нас у підвал, де ми пиячили, співали під гітару і лупцювали боксерську грушу, спустився наряд міліції. Втекти ніхто не зміг. Нас вишикували уздовж стіни і почали записувати наші дані: прізвище-ім’я, адреса та місце роботи. Нічого кримінального ми не скоїли, тому казали правду. Я сказав:

       - Курилко Олексій. Проспект Науки двадцять чотири, корпус два, квартира дев’ять.Працюю організатором культмасових заходів у школі-гімназії номер п’ятдесят дев’ять.

       Міліціонер вишкірився:

       - То це ти тут все організував?

Мене не звільнили. Мені запропонували написати заяву після того, як я відлупцював

одинадцятикласника. Просто зірвався. Через дрібницю.

       В моєму житті все так.

Розумна людина сказала:

- На  шляху до сходження ти робиш навмисний крок вбік і котишся донизу.

      Отже, через три місяці після влаштування я відлупцював якось одинадцятикласника, і мені запропонували піти. Три місяці. Так довго я більше ніде не затримувався.

       Я байдикував місяців зо шість. І влаштувався вантажником у продуктову крамницю. Із трьох вантажників я був єдиним, який не пиячив. До певного часу.

       Фізична праця – тупа. І треба бути або «недумаючим», або відповідним до обставин.

       Директор – Маслов Іван Миколайович – був нервовим і глухим. Тому весь час кричав. Волав, навіть коли знаходився у стані задоволеності.

        Забігає, очі витрішкуваті, залишки волосся – дибки.

- Олексіїчку! Приїхала машина з яйцями.

       Я зберігав спокій. Я був спокійний і тихий, як небіжчик.

        - Ти чуєш? – волав він. Машина з яйцями!

       Я піднімався з почуттям особистої переваги.

        - Іване Миколайовичу, машина з яйцями – це вже автомобіль.

      Він волав постійно. Навіть повідомлюючи про таку інтимну подробицю, як відвідувіння туалету.

       Мені всього тридцять два. Але я встиг змінити чимало різних професій. Я був чоботарем і провідником. Кочегаром і санітаром. Працював на будівництві і навіть торгував наркотиками. Від успшної кар’єри наркоділка мене врятував передчасний арешт і умовний строк. Якби мене заарештували трохи пізніше, так би я і загуркотів рочки на три.

       Я охороняв якийсь склад – і він згорів.

       Я працював санітаром... і люди помирали...

       Чим би я не займався, це не могло продовжуватися більш, ніж місяць-два.

       Роботу я міняв, але моє ставлення до праці залишалось незмінним. Робити я нічого не хотів.

 

        І ось зараз я заробляю в середньому півтори тисячі доларів на місяць.

        Та хіба я працюю?

        Що таке акторська майстерність? Баловство.      (БЛЮЗНІРСТВО?)

       У мене мама почала пиячити, коли мені було дванадцять. П’яною, вона примушувала мене дзвонити батькові:

       - Скажи, що він нам не потрібен, - нацьковувала вона мене. – І спитай: «А чи не болить у тебе душа, тату? Бо ж я твій син і росту без тебе!»

         Я набирав номер (недобираючи однієї цифри) і балакав у пусту слухавку. Я балакав! Я віщав і слухав! Я заперечував і сперечався! І відповідав уявному співрозмовнику-батькові! Ох, як я його соромив! І захищав матір. А потім, поклавши слухавку, заспокоював маму:

       - Він сказав, що любить тебе. Але зараз не може з нами жити. Він сказав, що приїде у жовтні. Йому й самому дуже важко. Він дуже любить нас. Він дуже любить тебе, мамо!

       Чи міг я сфальшувати? Ні в жодному звуці! Ні жодною літерою! Я вірив в те, що казав. Щоб вірила вона. І задоволена – дай-то Боже! –лягала нарешті спати.

       Я розказав епізод. Таких епізодів було до біса. Якось ми поїхали, щоб я підпалив батькові двері.

       - Підпалив? – спитала мама.

       - Підпалив! – відповів я. - Запалала, аж загуло!

       Мати залишилась задоволеною.

       Любов...

       Що для мене після цього зіграти, наприклад, Меркуціо? Пам’ятаєте? «Чума візьми обидві доми ваші!» Дитяче лепетання!

       Щоб мама не вигнала цуцика, я зимітував епілепсію.

        Акторською майстерністю я заробляю гроші. І отримую задоволення. Тому що навіть  викладаючись наповну – не відчуваю особливої праці.

        Інша справа – література. Я пітнію, злюся, і працюю над кожним рядком. І не буваю задоволений...І не був задоволений жодною публікацією.

       То й що? Мені, як і червоному горлопанові , «рубля не накопили строчки».

       Так, я актор – тому що за це мені платять гроші.

       Але я письменник – тому що мені за це майже не платять.

       І я пригадую батька моєї дівчини, полковника, який спитав:

       - Чим займаєшся?

       - Та так, - промимрив я. - В театральній студії навчаюсь, пишу вірші і прозу... На гитарі граю...

       - Зрозуміло, - сказав він. – Ще один нероба. Халамидник.

       Я халамидник, пані та панове. Я не хочу працювати. Я, як і більша частина населення Землі, хочу отримувати задоволення, і щоб за це ще й гроші платили.

       На тому і стою.