Юрій Завадський / Ілюзія великих і малих літер
Наша розмова відбулась в барі «Коза» напередодні презентації літературно-мистецького альманаху «Алкос», редактором якого є поет з Косівщини Іван Бойчук.
Він з тих, про кого люблять говорити. Заручник свої популярності, в яку вірить не до кінця. Знайомтесь – Юрій Завадський – зразковий хлопець з непристойними словами. У свої двадцять сім є кимось: поетом, літературознавцем, укладачем самвидавівської літературної газети «ZВІРШІ», співзасновником сайту РАСТАУКРАЇНА (http://rasta.com.ua), засновником інтернет-проектів, серед яких є сайти Павла Тичини, Івана Іова, Марії Приймаченко.
Під час конверзації Завадський зізнався: «Я б хотів почути від когось розуміння моїх віршів». І справді, його поетичні книги «Імовірність» та «юрійзавадський» розуміються тими, хто їх потребує. Молодий автор почав писати те, чого не міг знайти серед уже написаного. Працював не для читача, а «по-своєму, для себе». Ліричний герой (він же Завадський) – чуттєвий однолюб, який не хоче подобатися, зберігає дистанцію, ховається і все ж – не залишається непоміченим. Його поезії як пересічні події, долі, далі. Не римовані, вони наче чистісінька проза, стенограми снів, які підсилюють дійсність.
… пожовклий листок,/ Що прилип до куртки,/ Раптом відірвався і завис над вулицею,/ Як моя смерть,/ Я дивися на нього,/ Меншаючи,/ Дивився догори?
Аби їх збагнути, читачеві слід звернутись до творчості М. Хвильового, В. Маяковського, П. Елюара, Джима Морісона з The Doors (шамана й містика сценічного перфоменсу), Ґ. Аполлінера.
До речі, Аполлінер – на час видання збірки «Алкоґолі» (1913) – зовсім відмовився від пунктуації, як засобу регулювання ритму вірша. Юрій теж вважає, що читач має сам відчути емоційну виразність поезії, він схильний до створення образів, мотивів, переживань не пов’язаних між собою.
Його улюбленими режисерами є І. Берґман (основна тема творчості якого – самотня людина в пошуках кохання) та А. Тарковський (радянський режисер, який вплинув на історію розвитку світового кінематографу).
Отак, замість інтерв’ю в мене вийшла інструкція до розуміння творів Юрія Завадського. Сам автор з нею може й не погодитись, а ви?
Юрій Завадський – один із небагатьох тернопільських поетів, приватне життя якого, цікавить не менше, ніж сама творчість. І це при тому, що він не намагається сподобатися, інтерв’ю дає неохоче, а вільний час проводить вдома. Коли вихованого і простого Юрка називають – «шибеником», то тільки за його нестандартну поведінку у літературних колах, дитячу безпосередність, коментар думок та проведення слему (конкурсу нецензурної поезії – авт.). Подібна специфіка жанру вразила не одну нервову систему, але у місті погоди не зробила. Проте глядачі не знають чого чекати далі від «інтелігентного хулігана», який м’яко виправдовується, що не любить екстремальних проектів. З Юрієм Завадським час від часу відбуваються цікаві метаморфози, але йому, як кандидатові філологічних наук, мабуть краще знати, який клімат пасує для літератури більше – зухвало-брутальний чи по-людськи стриманий.
У Тернополі, де всі знаються, треба мати неабияку мужність, щоб отак відверто виявляти свої почуття, не ховатися за псевдонімом, не зупинятися на досягнутому. Результатом його праці за останні десять років – є неповторний стиль, прихильність читацької аудиторії, низка оригінальних мистецьких проектів, співпраця з іншими творчими особистостями. Незважаючи на свій молодий вік, Юрій Завадський є кандидатом філологічних наук, асистентом кафедри інформації та методики викладання інформатики у ТНПУ ім. В. Гнатюка, а також – поетом, літературознавцем, укладачем самвидавівської літературної газети «ZВІРШІ», співзасновником сайту РАСТАУКРАЇНА (http//:rasta.com.ua), автором Нової Української Абетки. Юрко започаткував Інтернет-проекти, серед яких є сайти Павла Тичини, Івана Іова, Марії Приймаченко. Водночас цікавиться сучасною зоровою поезією та віртуальною літературою. Обраний ним метод викладання –популяризує українську мову, відображає власне бачення світу та літературних явищ. Одним словом, не тільки студентам, але й читачам «Нової Тернопільської» буде цікаво послухати про харизматичного поета.
Руку допомоги простягнув Іван Іов
Коли молоді обдаровані люди заявили про себе, то шансів пробитися було не багато. Руку допомоги їм простягнув відомий журналіст, поет та публіцист – Іван Іов. Листи з останніх років його життя допомагали Юркові здобувати досвід та творчо вдосконалюватись. Обидва інтелектуально співзвучні поети експериментували з формою тексту та «грались» нею. У кількох абзацах свого «чергового послання» Іов позитивно оцінював «звірі-вірші» і: «…до снаги вільно й розкуто почувався в колі невідсвітнього редактора Ю. Завадського, І. Рогальського, В. Дячуна, І. Оршак, С. Хмеля, А. Тяпи…», – а видання називав не інакше як, – «перлиною, яка приваблює несподіваністю, цнотливістю оголеної душі, ворожінням слова, а головне – відкриттями…». Мало кому відомо, що саме Іван Іов запропонував символічну назву збірки – «юрійзавадський» та присвятив вірш поетові у вигляді великої літери «Ю» з роєм «завадський» навколо. Навіть перед смертю, зрима субстанція малих та великих літер позбавляла поета сну та не давала спокою. Багато його творчих планів та різних теорій залишились незавершеними, але сьогодні, Юрій Завадський втілює їх у життя.
Автор не включає свої вірші до жодного поетичного стилю
Він публікує те, чого не міг знайти серед уже написаного, іншими словами – іде своїм шляхом. З читачем зберігає дистанцію, навіть ховається, і все ж таки – не залишається непоміченим. У стислій подачі образів, мотивів, переживань, не пов’язаних між собою, Завадський набагато більше перебуває в собі, аніж десь ззовні. Його перша поетична збірка «Імовірність» (1999) – «імовірне відчуття» молодості та першого кохання. Пропущена через будні поезія підкоряється ритму пересічних подій і психологічних спостережень. Не розчарувало і наступне видання – «юрійзавадський» (2002), яке за легкістю викладу є варіантом стильної прози, стенограми снів, сюжет якої важко запам’ятати. В неримованих віршах присутній ледь вловимий ритм, чітко виражена сексуальність та холодна простота. Цікавим є те, що Завадський не включає свої твори до жодного поетичного стилю, але щоб їх розуміти, варто звернутись до творчості його улюбленого «колективу»: А. Тарковського, Д. Морісона (з групи «The Doors»), Ґ. Аполлінера, П. Елюара, Е. Берґмана, І. Іова.
Замість анотації – «юрійзавадський» (2008)
У автора вже є достатньо матеріалу на наступну збірку, тому її вихід у світ, він планує на вересень цього року. Оформлення обкладинки книги (присвяченої Іванові Іову – авт.), здійснила київська поетка та фотохудожник – Ольга Кліпкова, з якою Юрко не так давно провів у арт-клубі «Коза» творчий вечір. Глядачі спостерігали, як він читає вірші, не хвилюючись, що у залі їх не зрозуміють. Взагалі складовою успіху Завадського є підтримка люблячих батьків та вміння себе позиціонувати. Хоча якщо відверто, то зорову поезію сприймають далеко не всі. Зазвичай людям важко розібратись у власних почуттях, а в чужих – тим більше. Признаюся чесно, коли я вперше прочитала фрагменти майбутньої збірки, то ніяк не могла збагнути, скільки часу витратив автор на написання «звукових» колонок. Наприклад, на максимально спрощений вірш із циклу «Вулиці», який за словами Юрія Завадського нагадує відзвуки весняної грози: « п/ тп п т/ тдп, тдп, пдт, тдп/ дтр…».
Брутальні слова з його уст звучать неприродньо
Юрій Завадський є активним учасником авторських вечорів, творчих зустрічей та презентацій. Колись, радикально не згідний з літературним оточенням, він» говорив усе, що думав». Сьогодні – в черговий раз «звикає» до порядків та звичаїв Спілки письменників. Чіткого негативізму в його поведінці немає, а «хуліганом» прозивають через «неофіційність» на тлі літературного процесу і аж ніяк не в особистому житті. Громадянська позиція поета давно відома. Що ж до питань моральності, то він просто зразковий хлопець – не курить, не вживає алкоголь (крім пива), противник вільного сексу, тільки іноді… брутальні слова з його уст звучать неприродньо. Про сім’ю та кохану дівчину Юрко не любить говирити, а як мовить ненароком, то якось абстрактно. Багатьом відомо, що нині він в такому стані, коли «вже й не холостяк, але ще не одружений».
Як підсумок, хочеться сказати – творчість, яка не потребує офіційного визнання, залишиться в історії літератури назавжди.