Чеслав Мілош / «Родинна Європа» по-українськи
9 грудня в книгарні «Є» відбулася чергова презентація з серії «Польська читальня», що є спільним проектом книгарні та Посольства Польської республіки в Україні. Нагода ж для цієї зустрічі випала особливо приємна – презентували український переклад «Родинної Європи» Чеслава Мілоша.
Вочевидь, зайве казати, що для поляків це одна з центральних літературних постатей, і не лише ХХ століття. Навіть більше: як слушно написав свого часу Микола Рябчук, Мілош став для Польщі «своєрідною візитною карткою перед цілим світом». Тонкий поет, блискучий есеїст, автор славнозвісного «Поневоленого розуму» – твору, що приніс йому на Заході славу мислителя, володар найвищої нагороди – Нобелівської премії з літератури (1980), а також низки інших поважних міжнародних відзнак, Чеслав Мілош прожив довге життя, більша частина якого припала саме на ХХ століття (1911–2004).
«Родинну Європу» написано рівно півстоліття тому, 1958 року, у Франції. «У цій книжці я розповідаю про себе, однак це не сповідь», – читаємо в передмові. «Це радше проповідь місіонера серед дикунів і водночас спроба відповісти на запитання, ким я є».
У цьому сенсі «Родинна Європа», кожен розділ якої відповідає певному етапу життя самого Мілоша (аж до еміґрації в Америку), є автобіографією. Та питання власної ідентичності («ким я є») невідокремлюване для автора від питання ідентичності польської, а ширше – «центрально-східноєвропейської» (коли послуговуватися нинішніми поняттями).
Тож у жанровому розумінні «Родинна Європа» є радше глибинним зрощенням автобіографії з історією. Написана передусім для західного читача, вона є спробою побачити свій приватний досвід як досвід «одного з…». І, власне, одного з тих, хто на світовій мапі перебуває в зоні «того нашого східного розгардіяшу».
Видана у львівському «Літописі», ця книжка йшла до українського читача довший час. Як розповіла головний редактор видавництва Мирослава Прихода, перші перекладацькі «порухи» відбувалися ще в минулому – себто двадцятому – столітті, за життя автора. Та лише 2007-го року книжка в перекладі Лідії Стефановської та Юрка Іздрика нарешті побачила світ. І щойно тепер, наприкінці 2008-го, відбулося, по суті, перше її публічне обговорення.
Презентація в книгарні «Є» була якщо не родинною, то все ж якоюсь майже домашньою – камерною й затишною. За гарною традицією, модерувала зустріч Оля Гнатюк. Вона в передньому слові коротко окреслила ширший польський історичний та літературний контекст. Запрошеними також були Юрко Іздрик, Богдана Матіяш і Володимир Єрмоленко.
За словами Іздрика, його перекладацький досвід, пов’язаний із «Родинною Європою», виявився «травматичним»: «Мова Мілоша страшенно специфічна. Це не є нормативна «польщизна», і найважче – знайти їй відповідник в українській стилістиці».
Нагадавши про три рівні перекладу – дослівний; переклад культури (тут – феномен польської еміґрації, певні соціокультурні та психічні умови) й нарешті переклад особи автора та його способу мовлення («автор як стиль»), – Іздрик розповів, що в цій книжці йому випало працювати, власне, над третім, тоді як першими двома заопікувалася Лідія Стефановська.
Та цікаво, що «травматичний» перекладацький досвід Іздрика спричинився, на думку Володимира Єрмоленка (координатора «Лабораторії наукового перекладу»), до появи одного з найліпших перекладів українською упродовж кількох останніх років: «Не складалося враження, що це переклад... Радше це Мілош якимось дивним чином заговорив по-українськи».
Коли ж ідеться про саму книжку, то читацькі рефлексії були доволі розмаїтими.
Для Володимира Єрмоленка найбільшим враженням від «Родинної Європи» стало дивовижне поєднання «рефлексивної глибини» з «легкістю» (що насправді є «найважчою для досягнення»), а також багаторівневість книжки.
Ідеться ж бо тут і про географію (Чеслав Мілош пише про свою, «родинну» Європу й водночас є людиною, яка постійно перебуває в мандрах, а тому й вдома не почувається цілковито, як удома), і про філософію (особливо актуальною в цьому контексті є для нього остання частина книжки – діалог із польським філософом Кронським, або ж «Тигром»), і про ідеологію («Мілош балансує між найбільшими ідеологіями ХХ століття», кожна з яких «зачаровує його на певному етапі»; крім того, в книжці постійно звучить тема «протиставлення індивіда й системи, індивіда та необхідності»).
Для Богдани Матіяш читання «Родинної Європи» (яку вона радить розглядати і в ширшому контексті творчості автора – бо ж багато речей переходять із одного тексту в інший) є своєрідною реабілітацією самої теми Центрально-Східної Європи, «надто заяложеної нині частим обговоренням». Позиція Мілоша важлива хоча б тому, що він є одним із перших, хто говорить на цю тему, і не просто абстрактно теоретизує, а пише про це «зі зболеністю провінційного європейця», який «щойно пережив дві світові війни», але розуміє, що суспільство «в жодний спосіб не реагує» на все, що відбулося.
Для Богдани цей текст є рівною мірою духом (документом) часу й документом особи(стості), хоча особистість у якийсь момент може й переважити, – надто вже приватною й надто біографічною є книжка (а кожна біографія, як відомо, – «це речі, які болять»).
І нарешті ще однією важливою віссю координат для осмислення «Родинної Європи» є питання етики. Про це говорила й Богдана Матіяш, згадуючи про звернення Мілоша до теми єврейського ґетто в Польщі чи про його свідому відмову від католицизму, надто обтяженого в Польщі політичними конотаціями. Про етичну складову книжки говорив також Юрко Іздрик, наголошуючи передусім на зверненості етичних питань Мілоша «до себе самого»: «Це навіть не самокритика, а відсутність страху звертання до власної біографії, аналізу власних помилок. І це дивовижно, це й робить Мілоша таким цікавим».
Вочевидь, у «Родинній Європі» є багато такого, що може зробити цю книжку цікавою для сучасного читача. Тож важливо, що вона нарешті з’явилася в гарному українському перекладі, – хай навіть із такою тривалою затримкою.