Юрій Завадський / Трава крізь асфальт

Юрій Завадський. юрійзавадський. Тернопіль, 2005.

Подивування – почуття холодне. Його бездіяльна споглядальність, на жаль, знищує будь-яке інше, більш тепле почуття і виключає будь-яку іншу, більш живу уяву.

Збірка верлібрів тернопільського поета, літературознавця, науковця Юрія Завадського

«юрійзавадський» викликає подив своїм епатажним нігілізмом. Усе заперечується: немає звичної форми назви книжки, вірші розділені тільки сторінками, хоча самі сторінки чомусь не позначені, немає вихідних даних про саму книгу – справжнє хуліганство! Але коли починаєш читати і вчитуватися у тексти, забуваєш і про епатаж форми, і про хуліганство, бо розумієш – перед тобою справжня поезія! Хочу підкреслити, що це відчуття справжності приходить не одразу, а з часом, і навіть дещо з певною пересторогою. Спробую відтворити цей процес перетворення бездіяльної споглядальності у тепле й живе почуття захвату.

Насамперед, що таке верлібр (фр.vers libre, у буквальному розумінні – вільний вірш), як також не заперечення: відсутні строфи, рими, стопи; рядки різноскладові, з довільно розміщеними наголосами; ритмічність обумовлена лише чергуванням рядків, схожих інтонаційно і синтаксично. Мені чомусь пригадався В.Маяковський (теж неабиякий хуліган!), поезія якого хоч і римована, але у ній відсутня строфа, немає правильного чергування наголосів, використовуються різні розміри. У Юрія зовнішня будова вірша сприймається спочатку зорово і тільки потім відчуваєш концентрований характер образного мислення. Ритмічна внутрішня пауза теж сприймається візуально. Слово, яке йде слідом за цією паузою, починається з нового рядка й цим краще відтіняється «Дощ, мокре волосся./ Пишу оце за столом. / Квиток на потяг – непотрібен. /«Що сталося?» / Непотрібен.» Часто рядок складається з окремих слів. Ці окремі слова звучать особливо чітко. Це робить вірш більш напруженим, виразним: «Не існує крик, / Роздушений колесами. / Простими словами // Душуся, / Не чекаю на інших, / Йду.».

Юрій Завадський – урбаніст, він любить і малює місто, але ви не знайдете у нього слинявих банальностей, навпаки, свою любов він передає знову ж таки через її заперечення. Але біль не сховаєш! «Ця земля щозими промерзає глибше і глибше, / І знов мушу вертатися додому / З ножем в кишені». Він бачить, «…Як вулиці позаливало водою…/Як хвиля води зносить цілі міста…/Як пливуть мертві авта, / Як поля перемішуються з дорогами, / Як електричні стовпи / Пробивають людей наскрізь».

У різних інтерв’ю, які останнім часом поет щедро роздає, він називає себе неомодерністом. Отут я з ним хочу посперечатися. Модерновий, тобто, сучасний, та ще й нео, що означає – новий, тобто, майже те саме! Не знаю, чи треба поетові так спрощувати стиль, а головне – зміст своєї поезії. На мою думку, все набагато складніше і наявність мотивів емоційності, схвильованості додає поезії нашого автора рис, не притаманних «голому» модернові. І це прекрасно! Не будемо цього заперечувати!

Про те, що я побачу, нічого не буду говорити,

Встану вдосвіта, повітря гостре, і не буду знати,

В який бік світу піти.

Вулиця народжує напівпрозорі постаті…

Як же розчинити в собі скорботу,

Голод і голе коріння в ярах,

І самотній біль поза своєю землею,

Поза своїми чуттями?

Де мої очі, щоб бачити сором?