Брати Гадюкіни / Прощання «Гадюкіних» або Ілюзія «Чоткості»

Історія про єдиний прощальний концерт «Братів Гадюкіних» від початку викликала довіру й передчуття виняткової події, тієї крапки, що може затопити своїм жиром кілометри тексту.

Якщо тобі пропонують побачити щось «востаннє», то треба мати або хромовані дроти замість нервів, або достатньо цинізму, щоб відмовитись від такої сльозогонної перспективи. З іншго боку, «востаннє» — це одне з найсолодших слів у мистецтві, а відтак — одне з найзрадливіших. Якщо порахувати, скільки разів «прощаються» з публікою підстаркуваті поп-зірки, можна підчепити болячку імені Станіславського. Втім, не всі артисти — кобзони, та й публіка сама зазвичай непогано орієнтується, хто і як зачиняє за собою двері в концертне майбутнє.

Надто довго про цей концерт ходили чутки, надто тривалі були переговори між самими музикантами, чиї дороги розійшлися більш як десять років тому. Найбільшою ж перепоною до такого «камбеку» стала позиція фронтмена гурту — Сергія «Кузі» Кузминського, — який занадто далеко втік від самого себе, а точніше — від того «гадівського» образу, який можна було б карбувати на рок-н-рольних монетах та медалях, і який натомість залишився надбанням сучасної української міфології. Для багатьох давніх прихильників «Братів Гадюкіних» теперішній Кузя — якщо не зрадник, то своєрідна жертва зцілення від наркотичної залежності.

Хоча, навіть якби сьогоднішній московський ді-джей з невимовним інтернетівським псевдо «qzzaargh» подвоїв розвінчувальний пафос своїх оцінок львівського та київського буття, навіть якби він остаточно відрікся від власного «гадівського» минулого — це б ніяк не вплинуло на стан і настрій десятитисячної аудиторії паломників, які 20 січня, попри арктичну погоду й побоювання відловити великий облом, таки зібралася у столичному Палаці Спорту.

Квитки, якщо вірити центральним касирам, закінчилися за кілька днів до концерту. Поставлена довкола ПС загорожа, немаленький натовп «гадоманів-шаровиків», які не полінувалися прийти задля того, щоб подискутувати зі стражами порядку стосовно перспективи дармового проникнення на концерт, й на довершення святкового пейзажу — незабутнє видовище — пробуджений якимось місцевим дотепником фонтан; як з’ясувалося пізніше, ця краса метафізично вимагала жертв — і допросилася.

Усі, хто коли-небудь ходив на концерти в ПС, дисципліновано здавали одяг. Натомість далеко не всі налякані холодом «гості столиці» наважувалися вистоювати задля цього черги, про що потім шкодували, бо доводилося складали шуби-светри просто на підлозі танц-зони; звісно, у розпал концерту вже мало кому спадало на думку дивитися під ноги.

Виступу «гадів» передував годинний розігрів, що ним переймалася івано-франківська «Перкалаба», — гурт далеко не найгірший в Україні, проте занадто одноманітний та концентрований, якщо його споживати у таких дозах. Почасти компенсували очікування головної події запаси пива у місцевих буфетах, але цей алкогольний евфемізм розпродали швидше, ніж «Перкалаба» докричала про свої звабливі рецепти виживання («три по сто і два по двєсті»).

У будь-якому іншому випадку можна було б поскаржитися на занадто прошених гедлайнерів. Але «Брати…» могли б помаринувати публіку й ще годину — їх чекали набагато довше.

Коли ж Кузьминський і «гади» (що до них залучили також музикантів джазового київського гурту «Джанкой Бразерс») з’явилися на сцені й викотили у залу першу бомбу — «Було не любити», — кожен зрозумів, що концерт уже відбувся. Звучали вони помітно краще, ніж у свої буремні роки слави, Кузя пам’ятав слова та інтонації, наче всі ці роки, коли варив зранку каву, незмінно мугикав під ніс «чуваки, всьо чотко». «Наркомани на городі» взагалі перетворилися на бойовик, а ураганні імпровізації, розсипані протягом виступу, декого навіть довели до оптимізму (зокрема, бачив днями інтерв’ю з критиком Сашком Євтушенком, де він говорив про цілком вірогідне й, звісно, тріумфальне «повернення» гурту на сцену).

Всі вхопили те, за чим прийшли. Хтось — кусень ностальгії, хтось сьорбнув фальшивої надії на друге дихання «гадів».

Відігравши практично без пауз два десятки хітів, вони забралися геть так само швидко та стримано, як і з’явилися. Ніяких марудних прощань, виходів на «біс», тощо. Попрацювали — розійшлись. Жодних натяків на тривання банкету.

Поки публіка дуже повільно втрачала надію на ще бодай одну бонусну пісеньку, ведучий, у ролі якого трудився «голос Майдану» (себто — актор Євген Нищук, що він отримав минулого року звання заслуженого артиста яко «співак»), закликав публіку залишитися на розіграш спонсорського авта. Не знаю, чи виграв хто. Але більшості бачених мною облич авта аж ніяк не бракувало.

P.S.

22 січня, запис у «Живому Журналі» Сергія Кузьминського, : «Наконец-то весь этот бред закончился». У коментарях — десятки подяк, без жодних «але» і «якби». Фанати побачили і почули легенду (багато хто — вперше й, як обіцяно, востаннє), сам Кузя виконав обіцянку масштабно попрощатися з минулим, до якого впродовж московського періоду свого життя відчував певне роздратування. І навіть якщо інстинкт здорового грошоробства таки закличе Кузю в ще якийсь прощальний тур, чи навіть спонукає до продукування нових пісень, — це вже нічого не змінить. Бо я завжди пам’ятатиму, як славно вони, гади, попрощалися. І ще пам’ятатиму того, хто купався у фонтані після концерту, після чого пішов кудись у тридцятиградусний мороз.

Михайло Бриних, «Інтернет Репортер»