Театр одного актора Крик / «Я вже двадцять років займаюся на сцені йогою»
- Михайло Васильовичу, розкажіть про місця в місті, де розвивалося ваше життя. Здається, спершу ви працювали в Театрі імені Шевченка, а потім вас «занесло» в Музей комсомольської слави?
- Ні, після Театру Шевченка (точніше навіть - паралельно з ним) я ще працював у театральній студії монтажного технікуму. Це була одна з кращих театральних студій міста. Починав я там із читання віршів під музику, потім - концерти під фонограму ...
Після монтажного технікуму дійсно був Музей комсомольської слави. Студенти, коли дізналися, що я збираюся йти, заявили про свою готовність не вчитися у своєму технікумі «без Мельника». Я любив цю молодь, просто обожнював її. І вони це відчували - навіть у моїй строгости ...
А в музеї все треба було починати з нуля. Своїми руками я випилював дошки для сцени, клеїв шпалери ... У технікумі думали, що така моя «самодіяльність» довго не триватиме, що приповзу назад. Ні, не приповз ...
- Тоді що вас змусило думати про переїзд до Києва?
- Поруч із музеєм працювало кафе, де дуже голосно грала музика, вона була неприпустимою при таких серйозних виставах, які ми ставили. Тоді був мером Микола Антонович Швець - завжди буду вдячний йому, завжди! Тому що він не відмовляв від Києва, а просто показав мені список тисячі зібраних підписів дніпропетровців та й сказав: «Ви потрібні місту». Він зробив звукоізоляцію в музеї і дав мені квартиру, хоча про останнє я і не просив. Досі живу в цій квартирі і не уявляю, як би я зміг купити її сам. Тому кожного Нового року я вимовляю тост за Швеця ...
- А завдяки кому ваш театр тепер в Будинку архітектора?
- А от коли стіни вже перестали витримувати навіть звукоізоляцію... Ви знаєте, це було подібне до гри на виживання: а на тобі ще сильніше! Витримаєш? Тоді вже підключився нинішній мер Іван Іванович Куличенко, який виділив гроші, щоб я зміг переобладнати виділений мені підвал у Будинку архітектора в майстерню і сцену. І знову все власними руками: з підвалу буквально доводилося вибирати воду, а зі стін Музею комсомольської слави здирати свої шпалери, щоб переклеїти їх у Будинок архітектора (сміється).
Так що другий тост я завжди піднімаю за Куличенка. А третій - за архітекторів міста, які прийняли мене до своєї сім'ї. Але нічого в житті випадкового не буває: мій син тепер буде вступати на архітектуру в будівельну академію. Я радий, що він не пішов по моїх слідах.
- Дніпропетровськ сприймає вас як свою гордість, хоча ви родом не з цього міста ...
- Я родом із Сум. Тим не менш, перший український голос, який зазвучав у дніпропетровському трамваї, був мій: «Обережно, двері зачиняються!» Українською я розмовляв завжди, і спочатку з цим тут були проблеми. Я роздавав листівки-запрошення, а люди їх викидали зі словами: «Тю, бандеровец!» Так який же я «бандеровец», якщо я родом із Центральної України? У мене ніколи не було цього західно-українського акценту! А потім люди із задоволенням стали ходити в мій театр. І ось тепер у нас жодної реклами по місту, а зал щоразу переповнений. Хіба що в Інтернеті викладаємо розклад вистав. До речі, мої помічники регулярно приносять мені роздруківки з Інтернету, буває, що й з критикою ...
- І що пишуть?
- Усяке. Наприклад, серед відгуків читаю: «От побував на «Гріх» - середненька вистава». Так ти хоч прочитай, що ця «середненька» отримала Національну премію і змагалася з усіма театрами України! І останній, із ким я бився, була постановка нинішнього міністра культури, на яку він витратив півтора мільйони доларів! І далі пише цей аноним: «А особливо дратував цей голос жінки за кадром. Навіщо він?», Мої ж шанувальниці відразу йому і відповідають: «Ти хоч зрозумів, що це голос Михайла Васильовича, який озвучує маму. А на образі матері побудований весь спектакль, як же без її голосу обійтися?»
- Навіщо ж вам роблять роздруківку критики, якщо знають, як ви її сприймаєте?
- Ні, я повинен знати все! Помучаюсь, а потім підключаю нові сили для того, щоб здивувати найзлішого заздрісника. А крім того, критика буває рідко, в основному пишуть приблизно таке: один хлопець після вистави «Лоліта» повертався додому і побачив перевернений кимось сміттєвий бак. Полаяв про себе людей, що зробили це, заспішив у своїх справах. Але на півдорозі зупинився і подумав: «Ну, невже Мельник мені даремно показував сьогодні виставу і так нічому і не навчив?». Перевернув бак, відтяг його на місце, зібрав сміття... І ось він пише: «Не встиг, правда, туди, куди було потрібно, але сиджу, кайфую від того, що зробив, і пишу вам». Ось воно - покоління, яке прийшло! І я закоханий у це покоління! А, до речі, «Лоліту» вже влітку я зниму з репертуару. Головному герою «Лоліти» за сценарієм 43 роки, а мені вже 50 ... Ви перша, хто знає про це.
- Щодо двадцятирічного ювілею театру, який ви відзначаєте в 2009 році: що таке двадцять років для театру?
- Для мене це двісті років. Помножте на десять! Тому що я ж один. У справах, метушні, навіть двадцять років проходять непомітно. Скільки очей я побачив за двадцять років! Я собі уявляю навколишній світ як небо, виткане з людських очей: сотні тисяч очей побачили мене, а я - їх. Ми «запліднили» один одного, тому що дихали одним повітрям, плакали одними сльозами... Це каторга. Але разом з тим, як сказав Достоєвський: «Я хочу мук, щоби любити!». Великі вистави народжуються завдяки мукам. Мистецтво вимагає цих мук і кожен раз випробовує тебе. Досвід - ніщо, кожного разу ти починаєш з нуля, як растерянний дитина.
- А чи є мукою ввійти в образ і не зуміти вийти з нього?
- Справжній актор повинен не входити в образ, а шукати в образі ті риси, які характерні виконавцю. Мистецтво в тому, щоб відшукати образ всередині себе. Адже і Гренуй з «Парфумера», і Гумберт з «Лоліти» частково живуть у мені, я просто дістаю їх на поверхню.
- І вмираєте кожного раз зі своїми героями?
- Звичайно! Якщо актор грає людину, що помирає, то його кістки повинні тріщати. А позавчора на виставі «Лоліта» мені довелося на кілька хвилин зупинити виставу. У мене випав хребець. Була судома через дуже низьку температуру в залі, а я ж босоніж по піску... Мені ж шостий десяток пішов, друзі! Не думайте, що мені двадцять! Покажіть мені чоловіків у такому віці, щоб не пузатих і не мордатих. І нехай вони босоніж по піску походять, полежати голими на неопалюваній сцені... Глядач так і не зрозумів, що сталося, а я не міг ворухнутися. Лежачи на сцені, вирівнявся, щоб ніхто нічого не подумав, підбігла дружина... На кілька хвилин спустився до майстерні, підтягся на своїй тренажерній дошці, і так махнув ногами, що відразу все стало на свої місця. І пішов продовжувати виступ.
- Так, може, вже час йогою займатися?
- Та я вже двадцять років тільки нею і займаюся на сцені (сміється)!
Михайло Васильович Мельник народився 18 травня 1957 року в селі Беєво-Комуна на Сумщині в родині різбяра. Після закінчення в 1982-му театрального інституту імені Карпенка-Карого служив у Дніпропетровському музично-драматичному театрі імені Шевченка. У 1989-му заснував Театр одного актора «Крик». Нагороджений орденом Великого князя Володимира 3 ступеня Української православної церкви (2000). Народний артист України (2005), перший лауреат міжнародної премії ім. Леся Курбаса, лауреат Золотого диплому на Театральному форумі в Москві (2006) за спектакль «Mollis» (за повістю Федора Достоєвського), володар Гран-прі театрального фестивалю «Січеславна» та Шевченківської премії (2007). У 2008 році актор записав і випустив компакт-диск «Пророк», до якого увійшли 10 найвідоміших творів Тараса Шевченка.