Михайло Бриних / «Літературний критик сьогодні – порожнє місце»
Михайло Бриних вміє говорити з викликом. Чи, точніше, не вміє говорити без нього. Остання книга письменника, критика та журналіста “Шахмати для дибілів” — яскраве підтвердження цього.
Є думка, що це чи не найкраща річ, яка з’явилася друком торік. Варто назвати список нагород: третє місце на “Коронації слова”, книга увійшла у фінал “Книги року Бі-бі-сі”. Сам автор говорить про твір просто: “Книга написана якось такою мовою, трохи російською, трохи українською”. Про літературу, критику, моральні авторитети та їх відсутність Михайло Бриних розповідав кореспондентові “ВЗ”.
- Попит на літературну критику нині суттєво впав…
- Літературна критика — така ж робота, як і копання канав та чищення каналізації. Хоча я останнім часом мало займаюся літературною критикою: немає попиту на рецензії як формат. Видання, які друкували б їх, можна перелічити на пальцях, хоча книжок виходить дедалі більше. Читати є що, лаяти — тим паче.
- Які функції виконує нині критик?
- Літературний критик сьогодні — порожнє місце. Від нього нічого не залежить, він не має впливу на видавця і на автора. Оцінка необхідна тоді, коли є авторитети. Нині їх немає. Причина — відсутність єдиної системи координат, моральної вертикалі. Критика стає більш самостійним, самодостатнім літературним жанром, а не посередником між читачем і автором. Часто він взагалі не про книжку розповідає. На зміну критики прийшли реклама та піар.
- Як же тоді вимірювати якість літератури?
- Сьогодні кожен, чи то тракторист, чи дитина, — всі, що вміють написати два речення, можуть знайти середовище, яке високо оцінить написане ними. Графоманії, наприклад, зараз не існує. Поняття “графоман” існувало тоді, коли контакт між письменником та читачем був локальним. Репутація для письменника багато значила. Якщо він раптом виявлявся недостатньо цікавим для публіки і здобувався на якісь негативні оцінки, якщо до нього приклеювалося слово “графоман”, — це означало творче “аутодафе”. Принизлива процедура.
- Якої літератури нині хочуть молоді митці?
- За всіх часів молоді літератори хотіли одного: коли вони ще зовсім молоді — слави, коли вже трохи подорослішали — грошей.
- А як же шляхетна мотивація?
- Яка саме?
- Та, про яку говорять поважні професори в університетах: література повинна сприяти добру…
- Сьогоднішня література — не та, яка була наприкінці XIX — на початку XX ст. Років зі сто тому хороший роман справді міг вплинути на життя людини, змінити її свідомість. Нині література — дискотека, позбавлена будь-якої повчальної, серйозної функції. Але це зовсім не означає, що сучасна література погана. Вона просто змінила завдання. Пласт книжок, спрямований на те, щоб “вправити мізки”, вже написано. Їх набагато більше, ніж людина може прочитати протягом усього свого життя.
- Поняття “джентльменського” набору книг, які обов’язково треба прочитати, ще існує?
- Сьогодні, коли кожен може вибрати зручне для себе середовище, виникає ситуація, якої не могло бути, наприклад, у XIX ст.: коло читання двох інтелектуалів найвищої проби може абсолютно не перетинатися. У XIX ст. важко було б собі уявити ситуацію, що хтось з інтелектуалів не прочитав чергової частини роману Гончарова “Обрив”, яка вийшла друком в якомусь журналі. Сьогодні це цілком нормально. І той, хто виріс із кіберпарку, і той, хто сформувався на “достоєвщині”, мають рівноцінний інтелектуальний пласт.
- Дехто каже, що пише лише для себе…
- Я їм не вірю. Тривожний симптом. Це те саме, що говорити з самим собою. Ознака психічної проблеми. Мені здається, що слава, гроші, гординя і безліч різних гріхів — логічніше поясненням письменницької мотивації. Врешті-решт, є ще бажання здобутися на любов.
- Існує тенденція: у дитинстві та юності писанням займаються здебільшого дівчатка. А в дорослій літературі раптом виявляється більше чоловіків…
- Жінки виконують більш природну функцію: стають дружинами і матерями. Я взагалі не схильний ідеалізувати перспективи фемінізму в Україні. Думаю, він не має шансів: українські дівчата та жінки є мудрішими, і розуміють, що цінності родини і материнства — вищі від літературного самовираження, яке базується на людській недосконалості та комплексах.
- Які тенденції сучасного українського літературного процесу?
- Помітив творення нової кон’юнктури. Якщо раніше було прийнято писати про комуністичну партію, то тепер — про національно-визвольні змагання. Непогано, що про це пишуть, але чомусь про це пишуть найгірші з тих, що можуть. Справді хороші письменники обережно й рідко зачіпають болючі теми української історії XX ст. Хороший роман, навіть найкращий сучасний роман про Голодомор, написав Леонід Кононович.
- Якщо література втратила функцію впливу на свідомість, то чи можуть патріотичні твори бути корисними?
- А хто сказав, що такі твори повинні бути рафінованою нудьгою? Тема Голодомору, наприклад, придатна для хорору.
Довідка «ВЗ»
Михайло Бриних народився 21 листопада 1974 року у Чернівцях. Вчився в Інституті журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Працював у газетах “Коммерсант Украины”, “Купеческий вестник”, був редактором програми “КІН” Міжнародного медіа-центру, редактором відділу і заступником головного редактора газети “Книжник-ревю”. З 1999 р. — робота над програмою “Доброї ночі, Україно” (“Ера”), був ведучим програми “Остання барикада” (“1+1”). Один з авторів антології сучасної української прози “Тексти” (1995 р.). Автор романів “Реальна ніжність вирваного серця”, “Електронний пластилін” (2007 р.) та “Шахмати для дибілів” (2008 р.). Лауреат премії видавництва “Смолоскип” (1996 р.). Учасник міжнародного шахового турніру Blaszczak Memorial у Вроцлаві (1990 р.), на якому посів почесне 96 місце.