Галерея «Зелена канапа» / Незаземлений і земний Володимир Патик

Близько 600 кілограмів фарби, 1875 метрів полотна, 1,5 тонни паперу використав для своєї творчості народний художник України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Володимир Патик, чия виставка живопису «Твори, яких ви раніше не бачили» відкрилася у галереї «Зелена канапа».

«Для мене велике щастя приймати в галереї художника, творчість якого викладали нам у Львівській національній академії мистецтва, коли я була студенткою, — говорила на попередній зустрічі з пресою куратор Зеленої канапи Олеся Домарадзька. — З іншого боку, мова про незвичайних людей, яких хочеться затримати на цьому світі якнайдовше».

А що 83-літній Маестро саме таким і є, знають усі, тією чи іншою мірою до нього причетні. Художник, який і сьогодні ні дня не проводить без пензля і твори якого мають в історії мистецтва України найвищі оцінки, особистість, навколо якої свого часу (словами мистецтвознавця Романа Яціва) «сформувалося творче середовище, яке знайшло внутрішній екзистенційний спротив соцреалізму і зуміло створити відчуття нашого європейського мистецтва», творець, який утвердив право художника самому визначати свою причетність до тієї чи іншої течії у мистецтві, Володимир Патик є людиною дуже оригінальною навіть у буденному існуванні.

«Його називають біороботом, бо тато малює 24 години на добу, — ділився з ?Поштою? син живописця, теж художник Остап Патик. — Його не відволікають жодні побутові справи. З одного боку, мати такого чоловіка в сім’ї — велике щастя, а з іншого, треба бути свідомим — про нього треба дбати, як про малу дитину. Пригадую, колись нас усіх тиждень не було в хаті, то коли ми приїхали (а тато завжди йшов на обід додому), застали вдома 20 консервних банок (вміст яких став для нього на цей період харчами) з ложками і мухами, і тата це геть не хвилювало. Він завжди жив і живе в іншому вимірі, де важить лише єдине — мистецтво.

До вибраної касти справжніх митців треба ставитися особливо, — говорить дружина художника Романа Патик. — Коли цього не робить суспільство, то повинні робити близькі люди й усвідомлювати, з ким живуть. Володимир Патик став першим живим художником, якого я у своєму житті зустріла. Побачивши вкупі квіти, які він намалював, використавши для цього власну мову, і оригінали, відчула — намальоване переконливіше. Тоді подумала: цей чоловік — саме той, якому не страшно буде себе присвятити. Яка я в той час була мудра…»

Експозицію виставки склали переважно пейзажі із численних мандрівок художника — зокрема, по Україні, в Росію, Францію та інші куточки земної кулі (всього 38 робіт), і навіть той, на якому ще не висохла фарба. І це далеко не кінець пленерної праці. Акцентуючи, що живе з повним відчуттям смаку до праці, до життя, до кохання, з незаземленими мріями і без визнавання паспортного віку, Володимир Патик готується, як тільки зійде сніг, вирушити малювати на Хортицю. Бо ще стільки всього треба створити! На запитання журналістів, як ставиться до того, що його називають «живим класиком», відповів просто: «То є хохма!»

«Творчість Патика у радянські часи була мірилом надійності чи ненадійності у системі, — аналізував мистецтвознавець Андрій Дорош. — Принаймні коли мене та багатьох моїх творчих знайомих намагалися завербувати у КҐБ, то запитували, а як ми ставимося до Володимира Патика, якого система відкидала… А взагалі Патику випало продовжити лінію художника-новатора Анатолія Петрицького. І в цьому щастя нашої культури, що завжди є хтось, хто може перейняти естафету і йти далі».

Ярина Коваль, «Суботня Пошта»