Соломія Крушельницька / Танець богині бельканто

Її бронзове погруддя знаходиться у міланському «Ла Скала» поруч із портретом Енріко Карузо. Сучасники ставили унікальність її вокального мистецтва на одну вершину з феноменом Федора Шаляпіна. Диригент Артуро Тосканіні називав співачку жінкою з поведінкою королеви. Земляків вражала її безпретензійність. Рецензії на виступи та приватні листи артистки розібрали по рядках десятки дослідників. Фонотека Єльського університету США за користування кожним її раритетним записом із власних фондів свого часу вимагала шалені гроші. Фільми та вистави-присвяти. Пам’ятна монета номіналом 2 грн до 125-річчя від дня народження. Оперний театр, школа-десятирічка, музичне училище, вулиці в кількох містах, названі її ім’ям...

Щоб вислизнути з-під монументалізованого образу Соломії Крушельницької і відчути власну живу гордість за жінку, котра на початку XX ст. входила до п’ятірки найкращих вокалістів світу, таки варто побувати в Італії. Помити чоботи у Тірренському морі та подихати курортним повітрям пляжів Віареджо, де ще стоїть вілла, яка колись їй належала і називалася Salomea. Далі 15 хвилин електричкою – напівказкове Торре дель Лаго з віллою Джакомо Пуччіні, про існування якої, здається, знає кожна українська заробітчанка у Тоскані. Вулиці цього містечка названі на честь композиторів та героїнь їхніх опер: Тоски, Норми, Мімі, Федри, Турандот і, звісно ж, Баттерфляй, у ролі якої Крушельницька подарувала тріумф однойменному шедевру. На вході до вілли вас у старенькому халаті зустріне сеньйора Симонетта Пуччіні – прагматична онука композитора – і поведе довгим лабіринтом експонатів та кімнат. Довідавшись, що ви з України, вона виділить вас із групи туристів і покаже фотографію гарної жінки у японському кімоно з дарчим написом 1904 року. Розповість, що це кімоно жінка не знімала три місяці поспіль навіть після репетицій і що завдяки такому заглибленню їй вдалося врятувати репутацію Пуччіні й життя самого твору після провалу з попередньою артисткою. І обов’язково нагадає всім присутнім (і навіть вам самому!), звідки родом Соломія Крушельницька.

Національне питання

Така обізнаність за кордоном і до сьогодні є рідкістю. Складно повірити, але в США навіть у музичних колах Крушельницьку подекуди вважають польським сопрано. Петербурзька ж преса сто років тому писала, що співачка називає себе італійською артисткою. Наперекір цьому, коли її запросили до царя Миколи II у його маєток поблизу Варшави, Крушельницька співала тільки українські пісні. Допомогло мало. своє прізвище в Італії Соломія не стала ожіночувати, а замінила закінчення на «і» – Kruceniski. Це призвело до чергових курйозів: деякі російські друковані джерела подарували світові нового співака – пана Крученицького.

У 1894 році, після стажування в Мілані, сп’яніла від мелодизму італійської опери Крушельницька в листі до Михайла Павлика напише одну з найкрамольніших своїх фраз: «Вам скажу, хоть z bolem serсa, що наші галицькі композитори – велика мізерія. Я не розумію багато, але оскільки знаю музику, можу сказати, що фантазії в них не знайти й макове зерно». Утім, саме вона дала життя низці вокальних творів Нижанківського, Вахнянина, Людкевича, Січинського, Матюка.

«Моя національність усім відома: я її ніколи не змінювала і ніколи й ніде не зміню, хоч підлесливість та видавання себе кимось іншим іноді приносить користь», – повторювала уродженка західного Поділля, сама від тієї користі нерідко відмовляючись. За кілька сезонів на сцені Великого театру Варшави вона перетворила оперу «Галька» Монюшка з репертуарної Попелюшки, якою затикали дірки у розкладі вистав, на справжній національний шедевр. І як чужинка, чия позаконкурентність після п’яти сезонів успіху не могла не викликати навали заздрощів, була вимушена письмово спростовувати штучні наклепи про неповагу до польського мистецтва.

Однією з небагатьох держав, де можна було залишатися українкою, не втрачаючи любові чи бодай толерантності публіки, була для співачки Аргентина, де Крушельницька удостоїлася честі на концерті до 100-річчя незалежності країни виконати державний гімн з аргентинським прапором у руках. Вдячна місцева преса ще 20 років після того відстежувала її гастрольні маршрути і з захопленням писала про тріумф 1929-го на Батьківщині, де співачка «сідала перед клавіатурою і співала деякі з тих журливих пісень своєї країни, у яких ледь відчутна швидкоплинна радість».

Акторка

Американський музикознавець Дюваль колись написав: «Крушельницька – це таке складне явище, що люди навіть не розуміють, що їх найбільше вражає, коли вони її слухають чи на неї дивляться». Ще до того, як Соломія почала співати у церковному хорі батька Амвросія Крушельницького у селі Біла на Тернопільщині, серед різних дитячих забав маленька Люня найкраще вміла вдавати різні ролі, за що її так і називали: «вдавачка» Щоб розучити партію, молодій співачці достатньо було лише переглянути ноти, які вона читала, як друкований текст. За два-три дні вона вивчала оперу напам’ять. Кажуть, Крушельницька запозичила психоаналітичний підхід до розбору ролі від знаменитої акторки того часу Елеонори Дузе. Перед виступом із самого ранку вона входила в образ своєї героїні: не приймаючи відвідувачів, постійно повторювала: «Я Тоска», «Я Аїда», «Я Саломея».

На сцені Крушельницька вміла прикути до себе увагу одним штрихом чи жестом, у який могла вкласти весь спектр почуттів – від гордості до знесилля. Критики навперебій шкодували, що вона не може перейти до драми і стати найідеальнішою у світі Джульєттою чи Дездемоною. Співачці ж для реалізації свого дару цілком вистачало опери.

Їй вдавалося все. Закличні «Гой-йо-то-го! Гей-йо-га!» її Брунгільди змушували трепетати найприскіпливіших шанувальників Вагнера. У «Трістані та Ізольді» вона, як ніхто інший, розкривала розп’яття жінки між коханням та обов’язком. А на прем’єрі 1906-го у «Ла Скала» опери «Саломея» Ріхарда Штрауса Крушельницька сама виконала «жахливий і непристойний» «Танець семи серпанків», не скориставшись можливістю заміни професійною танцюристкою і довівши цим, що не тільки спів – усе її єство достойне голови Іоанна.

Шлюб

Здавалося, їй цілком вистачало того світу: несамовитої щоденної праці над характерами вигаданих героїнь і спопеляючого кохання на сцені. Від найпершого «земного» нареченого юна Соломія втекла, плачучи, що той «не любить співу, а замість опери воліє цирк». І довгі роки не наважувалася відповісти на почуття когось із численних обожнювачів. Стверджувала: «Я закопалася в музиці, що не здібна о чимсь іншім думати. Нещасливим був би мій чоловік, якби я і по заміжжю не покинула театру. Я б його не потрафила так любити, як люблю музику».

Італійському адвокатові Чезаре Річчоні, який вів справи Крушельницької, а згодом, ніби тінь, супроводжував її у гастрольне турне на край світу, все ж таки пощастило. 1910-го наречені обвінчалися в одному із соборів Буенос-Айреса, подарувавши місцевій світській хроніці, мабуть, найбільшу сенсацію за все десятиліття. Бездітне подружжя оселилося на батьківщині Річчоні

в італійському Віареджо, проте на віллі, купленій за гроші Крушельницької. Пару шанували: Чезаре не раз обирали мером Віареджо, Соломію ж мешканці вважали взірцем досконалості: очікували кожного її виходу, щоб роздивитися зачіску чи найменшу деталь одягу.

Фінал

У цей затишний будинок над морем приїздила племінниця Крушельницької, художниця Ярослава Музика, з-під пензля якої виходили гарні портрети тітки й замальовки італійської природи. У 1947 році її заарештували у Львові органи НКВС. З дев’ятирічного перебування в ГУЛАГу Музика повернулася вже зі 150 сибірськими пейзажами.

Схожість доль вражає: останній період життя Соломії Крушельницької, немов відплату за все попереднє щастя і вдачу, ввібрав у себе стільки трагізму, що всі його перипетії краще озвучити лише пунктиром. Візит до українських родичів після смерті чоловіка у 1939-му. Пастка, в якій опинилася артистка з початком Другої світової війни, травмою ноги і перекриттям кордонів. Повоєнне викладання у Львівській консерваторії, де під час «чищення кадрів від націоналістичних елементів» їй інкримінували відсутність консерваторського диплома. І звітні концерти у 67-річному віці на вже невиліковній стадії раку горла.

В останні роки в неї ще погіршився зір. Іноді вона довго стояла на розі вулиці Чайковського у Львові, чекаючи, коли хтось із педагогів чи студентів переведе її через дорогу. Якось, заговоривши про смерть, Крушельницька спокійно промовила: «Мені скоро пора, але я не переживаю, бо певна, що там теж є музика!». Достойні слова жінки, яка все життя була втіленням музики по цей бік барикад.

Біографічна нота

Соломія Амвросіївна Крушельницька (23.09.1872, с. Білявинці на Тернопільщині – 16.11.1952, Львів). Народилася в багатодітній родині греко-католицького священика. Закінчила Львівську консерваторію (1893). Упродовж 1893 – 1896 років навчалася у Мілані та Відні. Оперну кар’єру розпочала у 1896-му (1897-й – Одеса, 1898 – 1902 роки – Варшава, 1902 –1903-й – Петербург, Париж, 1904 – 1905-й – Рим, 1906 – 1913 роки – Буенос-Айрес, не раз – Мілан). Репертуар охоплював близько 60 оперних партій. У 1910 році вийшла заміж за адвоката Чезаре Річчоні. Після 1913-го виступала лише в концертах. У 1939-му оселилася у Львові. У 1947-му отримала радянське громадянство. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1951), професор Львівської консерваторії (1952).