Остап Сливинський / Полум`я

*

Не знаю, чи ти ще готова все це любити – ліси у зламаній

скрині, оксамитовий мішок, з якого все випадає, мій страх

темряви, і цей акваріум, що світить усю ніч і їсть своє тихе життя;

мої виходи на провалену палубу, невміння боротися

за найдрібнішу увагу, вигадане мною світло між іменами,

щонічні забіги, в яких я виборюю гілку нереального дерева.

 

Досить відхилити двері, і потрапляєш до іншого світу. Я можу назвати

точну дату й годину, коли ми переселились туди і

злиплись, як сирні янголи.

Не замовкай, гори цим єдиним вогнем, говори у товщі води.

*

Світло не ходить саме, я помилявся. Мої легені були

надуті випадковим поривом вітру.

Я не говорив, я був подібний на погано настроєний приймач,

який тільки марнує чужі слова, викидаючи їх у темряву,

 

я не міг вигадати жодної рими, я зненавидів дітей і їхні

милі забавки, я хотів убивати жінок і тим зменшувати свій

програш, я не бачив гілок і кришталевих озер, старих наоливлених

паротягів, собак, що весело гавкають під короткою зливою.

 

Я був мертвий, коли телефонував тобі, я спав, Змійко.

*

    (знов – М. С.)

 

Знай, любові буде менше, ніж зараз, пекарі й перукарки

вже ніколи не будуть дивитися так нам услід.

Вже ніколи добрі вуличні пси не будуть іти за нами,

нічого не просячи. Затишні кухні не будуть

нам відчинятись, коли ми приїдемо вранці

до чергового з нерозгаданих міст. Змійко, нам доведеться

вивчити інший пароль.

 

Дощ уві сні нагадує брязкіт сталі. Ми зачинили двері

зсередини і поставили пастку на того, хто прийде

нас розбудити.


Тепер, коли ми вийшли з останнього поля останнього зору,

я хочу з тобою кохатися. У глині, перемішаній з переквітлими маками,

у пом’ятому житті землі – я хочу кохатися з тобою.

Посеред змертвілого металу і дерева, на останньому вцілілому ґанку,

за яким – тільки іржавий ліс, я хочу з тобою кохатися.

Я хочу кохатися з тобою.

 

Поки ще кров обпікає зсередини шкіру,

я хочу кохатися з тобою.

 

З крайніх вікон уже виривається полум’я.

ЙОНА

Темніє, в подвір’ї підлітки

тримаються за руки, міцно і сторожко,

ніби земля вже колись дихнула під ними, й тепер

може дихнути знов.

 

У них добре наоливлені м’язи,

розігріті зіниці. Їхня шкіра горить крізь одяг, вогонь

хитає шматок цегляної стіни,

тіні високих дерев. Їхня легенда. Світіння

дзеркальця, у якому пробігає втікач, нібито Йона.

 

Неправда.

Вгорі, кількома поверхами вище, на хребті

неприбраної постелі – я бачу –

його тіло лежить, мовчазне

і пусте, ніби мішковий прапор.