Книжковий ярмарок Буквиця / Романтичний вечір українського модернізму

Довгі коридори з високою стелею. Картини маловідомих сучасних художників на стінах. Блискуча підлога, по якій, здається ще зовсім недавно — в своєму недалекому дитинстві — ти любив ковзатися, ігноруючи батьківські докори: так не можна, ти з порядної сім’ї, веди себе як належить. Ти мчав по цих блискучих дошках в своїх мріях, снах, казках, біг по сходах на верхній поверх, до неіснуючої ще тоді кнайпи і уявляв, як колись, можливо, вже зовсім скоро, тут відбудеться подія, яка глибоко торкнеться твого метафізичного дорослого «я» — такого немолодого за віком, але такого юного в душі; надломить висохлі до того часу гілки в твоїх грудях, які заважали серцю битися на повну і дасть поштовх для переосмислення поглядів на життя. По суті, яким нікчемним воно було до цього вечора, замислишся ти. В цьому багатокімнатному палаці з його міфічними галереями, поодинокими кафетеріями, високими ніжними стінами кольору психіатричної лікарні і десятками залізо-скляних дверей твоя душа вперше реінкарнується, — чи як там зараз модно у пєлєвінському псевдопостмодернізмі? — ти відчуєш духовний куртулуш. Так! За якусь годину, малесенький проміжок часу, зовсім маленьку піщинку, якщо орієнтуватися у її порівнянні на ціле життя, ти зрозумієш, яким може бути інша сторона буття. Без надлишкових гамірних робочих офісів у твоїй успішній фірмі, без непристойних пахощів грошових знаків, зґвалтованих твоїми пальцями у шкіряному гаманцеві, без дешевих проституток, яких ти забираєш ввечері по дорозі, щоб не обтяжувати своє ще досить пружне, але зморене сірою повсякденністю тіло скитаннями по вонючим дискотекам в пошуках чергової жертви своєму брутальному Еросу, без твоїх недалеких знайомих, що приходять лише тоді, коли ти привозиш надто багато коньяку і дівчат, з якими не зможеш упоратися один, тож друзями їх важко назвати, без фальші, без пафосу, без поспіху, без, без, без…

Я знаю принаймні двох молодих осіб, які пережили легке сп’яніння і переосмислення життєвих уподобань від того, що відбулося в Дніпропетровську шостого квітня в кнайпі «У Бекіра» виставочного комплексу Дім & Інтер’єр, що по вул. Чкалова, 35.

Згадайте своє дитинство. Пам’ятаєте як вперше, років близько дванадцяти ви таки дотягнулися до замка на барі вашого батька, відчинили дверцята і вкрали чорну пляшку з грузинським, вірменським, чи то пак естонським портвейном? Як би там не було, але дуже складно було розібрати, що написано на етикетці. Та ви й не намагалися. Сховавшись потому в старому закинутому будинку десь в маленькому провулку поблизу вашої новозбудованої багатоповерхівки, з друзями ви вперше спробували цю терпку вологу легкого алкоголю, що збудив у ваших головах ейфорію від нових відчуттів, які, до того ж, виявилися такими приємними, незважаючи на легкий неприємний присмак, що минув після третього ковтка «з горла».

Щось на кшталт легкого сп’яніння від побаченого, почутого, осмисленого і, вочевидь, як не банально це звучить, пропущеного крізь себе, відчули мої знайомі — вищезгадані особи, які завдяки мистецькій агенції Арт-Вертеп, в рамках книжкової виставки-ярмарки «Буквиця», мали змогу вперше потрапити на подібний захід, в такий собі український літературний осередок — на творчий вечір двох сучасних поеток Мар’яни Савки і Маріанни Кіяновської.

Тендітна і загадкова, трохи бешкетна і по-весняному замислена вийшла до мікрофону Мар’яна Савка. Читала вірші під тиху музику і клацкотіння відеопроектору, який демонстрував на широкому екрані матеріали, що вони самі привезли їх з собою. Зачаровувала слухачів, які спочатку боялись навіть аплодувати, вочевидь, щоб не сполохати ту романтично-казкову атмосферу, яка склалася під час Мар’яниних читань:

Чорно-біла світлина. Сонячний день.
Навіть посмішки мають тіні.
Це фіксація нашої ніжності, де
Сірі очі насправді сині.

Слухала тишу, яка ставала поміж закінченням попередньої і початком нової фонової мелодії. Схиляла голову і вбирала в себе плечі, ніби відчувала холодне повітря в десятках вигинів коридорів «Золотого Палацу». Гралася слухачами, демонструючи своє театральне минуле. Міняла маски на веселі і сумні. Була доброю феєю з західної України — цікавою для всіх новонавернених українолюбів і відкритою для кожного свого різновікового, багатонаціонального і кожносоціального читача, який зібрався в цей вечір в тихому куточку майже в центрі Дніпропетровська, сидів за столиками в барі і на блискучій підлозі під високою стелею, лампи якої сховали собою сплетіння з очерету.

А потім була Маріанна. Скромна і тиха, вона трохи ніяковіла перед слухачами і перепрошувала за те, що читає «не так гарно як Мар’яна». Але це неправда. Вона читає по-іншому. Принаймні, так було того ніжно-крихкого вечора. Іноді здавалося, що ось-ось вона зупиниться і не буде продовжувати. Заплаче. Так, ніби написане на папері Маріанна переживає зараз, в мить читання, живе рядками своїх прозорих поезій легкого смутку:

Забудь мені вмерти. Звістуй переродження сну.
Се вість невловима, як тінь серед листя, що кане.
То Ноєва ніч. Незглибиму її крутизну
Спокутує берег землі або світу, мій Каїне.
І стукає серце, мов човник, спіткнувшись об міль.
І знову і знову — далеко мовчати і жити.
Безвихідь у морі. І хвиля по хвилі, і біль
Любити — щоб вмерти? Чи вмерти, щоб далі любити?

Вони змінювали одна одну. Читали по черзі. Сумні вірші з оптимістичними вкрапленнями одного-двох рядків і потоки свідомості з філософським спрямуванням. Савка навіть співала. Виявилось, що спів її так само тендітний, як і поезія…

А потім була фотосесія з аудиторією, купа книжок і роздавання автографів, про що розповідати немає жодного сенсу, адже спілкуванням треба жити, а не поглинати його залишки з переказів журналістських есеїв на папері чи в мережі.

Закінчити цю подорож до вечірньої оази тендітної країни романтичного модерну хочеться монологом однієї з тих-таки моїх вищезгаданих знайомих: «Це було по-справжньому. Не та українська мова, що нею товчуть нас на заняттях у школах і державних університетах. А та, що торкається самої глибини душі і викликає відчуття істинної насолоди від щирості і інтимності почуттів. Власне життя на долонях. Переосмислення себе і відкриття нових світів, та єдине бажання, що залишається потому — їх торкнутися»…

Ігор Ялівець