Іван Аксьоненко / "Казка"

Ти Жила в світі дум таємних

Шукала спокою в житті

У темряві тварин нікчемних

знайшла краплину теплоти

ТОго - кого життя здавалося шукала

Того - про кого мріяла,кохала

Та був нікчемою в душі

той,кого понад усе тримало в собі ти

Знайшла та втримати старалась

дарма,дарма,зірвалась...

Із тебе реготав він

тебе він зневажати смів!

І те бажання жити в тобі враз убив.

пручались лікарі,

ревіла мати.

згоріли серця ліхтарі,

не в силах ти кричати.

Вже жити не хотіла.

Досить горювати рідна мати.

В далекий кут всю волю ти забила

та самогубства план таємно розробила.

у день весняний,сонечко в зеніті.

Зіскочиш з скелі ти чарівненької миті.

Весна прийшла,

розтанули сніги,

а ти стоїш на скелі вже одна

збираєшся стрибнути.

Він не побачить,

не почує...

земля тобі це не пробачить...

не розцілує...

Та ось,уже ти не одна!

Став поряд я.

Стрибаймо ж Разом

Зустрінем сонце потойбічч

і в казку ту повірим -

покохаєм один одного,

заживемо пліч о пліч.

палають грішні душі

від світу клятого

палають душі бідні

палають один без одного.

стрибай сама.

Бо я вже встиг.

Пробач,чекати сил нема

Пробач,не допоміг.

Та ні!Чекай!Живи!

Та власну казку напиши!

Де ти кохаєш

де не одна,

бо був він не останній,

був він чужий обраний!

Десь поряд твій!

Шукай!

Знайди!

тримай..

Завжди тримай...

І стане казка дійсністю...

Тому іди.

Залиш цю скелю на одинці з її самотністю.

Та жити знов почни.

кохати...

так як ще до цього не кохали на Землі...