Книжковий ярмарок Буквиця / Галицьке жіноцтво на кожен смак. Конспект суб’єктивних вражень (Фото-звіт другого дня Буквиці)

Мар’яна та Маріанна. Погляд, спрямований усередину.

Кохання та війна. Ні, це неправильно. Порожнеча та смерть. Смерть упевнено та недоречно входить до маленької затишної кав’ярні, щойно гасне світло. Майстерна, досконало виконана фотосесія тече з проектора на мовчазний білий екран. Екраном пропливають жіночі обличчя, красиві, задумливі й непричетні до життєвої колотнечі, наче на сороковини. Неспішний фотопотік доповнює музика. Музику такого штибу традиційно ставлять на вечорах пам’яті, й тому я, попри обізнаність із загальними рисами очікуваної літературної акції, вже готова почути від наших гостей, що захід присвячений пам’яті котроїсь нещодавно відійшлої до кращого світу подруги-мисткині. Але нічого подібного не відбувається. Якщо не рахувати відійшлу до світу шоу-бізнесу Юлю Міщенко, всі, здається, на своїх місцях.

Насправді все в повному порядку. Дарма я розхвилювалася та спохмурніла. Це просто дві красиві молоді жінки привселюдно ховають самих себе. Все в повному порядку.

Коли в музику починають уплітатися вірші, смерть уже без жодної скромності всідається за найкращий столик, замовляє найдорожчу каву й почувається господинею вечора. Обидві подруги читають зразково потойбічно, наче бояться сполошити дорогеньку гостю чимось надміру живим. Публіка, вочевидь, також цього боїться, адже наполегливо не вдається до оплесків, а просто принишкло та бездиханно вслухується в розкішне плетиво слів.

Плетиво й справді розкішне. Давно згрубілим від верлібру вухом я спрагло всотую розміри та рими, що оповивають надприродно красиві образи, я ледве встигаю за асонансами та алітераціями, я трохи спантеличеним м’ячиком стрибаю разом із грайливими кульками щедро розсипаних слів. І мені навіть якось моторошно: як в такі живі та плинкі звуки можна вдягти такий мертвий і нестерпно одноманітний сенс?

Без слова «смерть» і споріднених за змістом не обходиться жоден вірш. Інколи приходять слова «кров» і «порожнеча», але я не впевнена, що вони щось змінюють. Все те саме. Просякнуте страхом… чого?

Я курю аж біля шинквасу, защулившись під розмаїтий одяг відвідувачів, що повісився на мотузці, котра тут за вішак, й роблю нотатки, скрививши мармизу щонайкритичнішим чином. Скепсис — хороші ліки від чужої смерті. Втішно, що поруч хазяйнує бармен: він дуже живий і на смерть в нього просто немає часу, тим більше на чужу, — маестро подає клієнтам самбуку.

Частки «не» нанизуються одна слідом за іншою, мов намистини. Хтось напевно не дочекається, не прийде, не доживе і не покохає. Поетичні пророцтва, невблаганні, наче прогноз погоди. Хоча й такі ж неточні, я думаю.

І мені нарешті вдається зрозуміти, звідки той страх. Я слухаю, слухаю уважно цілий вечір, і все сподіваюся: ось зараз, зараз ці чарівні жіночі очі нарешті виринуть із власних затоплених самотньою порожнечею глибин та підуть блукати широким світом, і тоді вже ми почуємо й про життя замість смерті, й про весну замість осені, й про вічно та свіжо закоханих, які нехай не тут, не поруч, але десь у світі таки наявні, й про чужі болі та радощі, й узагалі не про болі й не про радощі, а про котів, собак, молюсків, динозаврів, Дженіфер Лопез, повстання в Кот-д’Івуарі та еволюційні переваги пінгвінів над богомолами. Тільки б не про себе. І не про Нього. Бо в жіночому виконанні «про Нього» — це завжди в першу чергу про себе.

Не судилося, мабуть. Очі так і продовжують дивитися всередину, демонструючи всім цікавим мертвотну невблаганність закочених білків. Дивитися всередину страшно, бо всередині тоскний несмак від життя та приреченість. Відірватися ж несила.

P. S. Наостанок Мар’яна Савка прочитала вірша «Нащадкам»: дотепного, жвавого та не тільки про себе. Мені аж від серця відлягло (як, вочевидь, і публіці, що вибухла нестримними оплесками полегші). Подумалося: може, все й нічого. Може, то період такий, і все ще минеться. Може, є таки життя після смерті…

Софія. Погляд, спрямований назовні.

З прозою завжди легше. Прозаїки переважно не хворіють на оту самозакоханість без відповіді, яка так часто притаманна поетам. Отож, слухати Софійку йшла без гнітючих передчуттів. Зрештою, чого вже там ховатися: читали, знаємо, дивуватися нічому не будемо.

Софійка читала товариству про дядю Ваню. Читала довго, але не занудно. Радше переконливо: за якийсь час уже кожен присутній був свято переконаний, що це він сам бачив того дядю Ваню, їхав із ним в одному вагоні та ховав збентежені очі у вимащеному темрявою вікні. Дядя Ваня ткався з просторіч, русизмів та нерясних матюків, як живий.

Я таки подивувалася. Подивувалася, як Софії вдається не тільки фотографувати собою дядь Вань, чемних галицьких порно-дів і навіть бозна-де побачених убивць, котрі розчленовують трупи у власній ванні, а ще й проектувати ці нестерпно живі зображення нам, слухачам. Читаючи криваву сценку з комічним ухилом про розчленовану Любу, розкладену в поліетиленові пакетики, Софійка дуже вчасно запропонувала: «Якщо вам стане страшно, ви кажіть. Бо мені вже трохи страшно». Особисто мені було зовсім не лячно. Просто не люблю я оцей металевий сморід свіжої крові, а ще сокира у вухах тюкає ну надто вже противно, а так — все ОК.

Я сиділа собі й думала, що Софійка зовсім не схожа на своїх землячок. Хіба що читає так само несміливо й надміру переймається, чи не набридла вона авдиторії. А так не схожа. Може, тому, що молодша. Може, тому, що прозаїк. А може, тому, що просто не схожа, та й по всьому. Й останнє, до речі, найвірогідніше.

Софія — око, спрямоване в світ довкола. Це об’єктив, що прискіпливо фіксує кожну дрібницю. Навіть стиль її — це не мереживо, в яке взміюється загадкове авторське Я, а просто майстерно проявлена фотоплівка з подальшим над`якісним друком. Кожне слово на місці. Жоден відтінок не порушено. Жоден контур не розмито. Дядя Ваня стоїть та розпачливо дивиться оливковими очима.

І тільки виникає якесь дражливе напіввідчуття: впевненість, що нам щось-таки не договорили. Не показали. Приховали. За об’єктивом хтось стоїть — як дорослі люди, ми це чудово знаємо. А от хто… Тільки Бог знає.

P. S. Довго думала, що робити з Бондарем. Тобто що для нього буде прикріше: якщо я напишу про його виступ під заголовком «Галицьке жіноцтво» чи якщо взагалі не помічу його блискучої та вочевидь схваленої слухачами з’яви. А тоді вирішила, що йому й перше, й друге буде по шарабану. Адже Андрій Бондар — «поет, що тримає лептоп на яйцях». А це вже, погодьтеся, майже вічність. Це вище за смерть, життя й мої літературно-критичні потуги.

Вікторія Наріжна

Фото Олександра Кузьмюка