Анастасія Ворончихіна / Відьмуєш... (вірш)

Відьмуєш. Сонце ночами ховаєш у темряві.

Шукаєш поради. Не хочеш нікого слухати.

Тікаєш від правди, хоча сам давно наздогнав її.

Світає. Пізно на згаслу свічку дмухати.

Світ тане. У ранку є своя чарівна дума:

Стрічати цей день, ідучи разом зі світлом.

Ідучи тихенько, не створюючи людського шуму.

І тоді ти не будеш людиною. Будеш Світлим.

Сидячи на даху не вірити у небо неможливо.

І палити чужі фрази навесні – неактуально.

Хоча моді вже не слідують, це стало неважливим…

Та виділятись серед інших лиш виглядом – банально.

Маленькій кицьці страшно сидіти в замкнутій кімнаті,

Де її лишили, щоб вона ловила мишок.

Люди не просто жорстокі. Вони ще й завзято

Перетворюють на подібних собі навіть собак і кішок.

Вмикаєш музику і радієш з сьогоднішнього ранку.

Так, чарівність флейти та ніжність арфи варті зайвих слів.

Та все одно ти спускаєшся донизу. Варити каву.

Щоб знов поцілувати її і розтанути у фарбі почуттів.

Кохаєш. Сонце тримаєш у полоні темряви своїх долонь.

Знайшов, що хотів. Забудовуєш цеглою скло з двох сторін

(щоб не розбилось).

Це скло – ваше кохання – міцніше будь-якого каміння і дубових крон.

Просто вір у те, що ця щирість тобі не наснилась.

(травень, 2008 р)