Драґослав Михаїлович / «Література повинна бути суб’єктивною»
Сербський письменник Драґослав Михаїлович народився 1930 року в м. Чупрія. Лауреат численних літературних премій, член Сербської академії наук і мистецтв, автор збірок оповідань «Фреде, на добраніч» (1967), «Схопи зірку, що падає» (1983), «Полювання на блощиць» (1993), «Безплідна осінь» (2000), прозового циклу «Вінок Петрії» (1975); романів «Коли цвіли гарбузи» (1968), «Люди в чоботях» (1983), «Горить Морава» (1994), «Злочинці» (1997), «Третя весна» (2002); збірки драм «Втаємничення у роботу» (1983), документально-публіцистичної книги «Голий острів» (1944, 1955); сценарію «В’єтнамці» (1990) та різних літературних студій, оглядів і статей. Його оповідання перекладені багатьма мовами світу і ввійшли до двадцяти чотирьох антологій і збірок у Сербії та за кордоном. Живе і працює в Белграді.
Минулого року у видавництві «Факт» вийшов роман Д. Михаїловича «Коли цвіли гарбузи» у перекладі українською.
До вашої уваги — ексклюзивне інтерв’ю з Драґославом Михаїловичем.
— Якими були Ваші перші поштовхи до оповіді – чи мали ви у дитинстві перед собою якогось вправного оповідача, чиї розповіді Вас зачарували? Чи, може, Ваша любов до творчості виникла внаслідок читання?
— До певної міри моя любов дійсно виникла внаслідок читання, бо після першого класу початкової школи (коли мені було вісім років), я прочитав одну книгу – «Тварини доктора Дулітла». Ім’я автора тієї книги було Хью Лофтінг, вона вийшла в одному дуже популярному видавництві для дітей та юнацтва, яке називалося «Золота книга». Коли я її прочитав, то подумав, що просто народжений для того, щоб писати книги про тварин. То ще тоді я начебто вирішив стати письменником. Наскільки це було серйозно, не знаю, але після того я сімдесят років витримав і займався творчістю.
Питання, яке Ви мені поставили, для мене є цікавим, бо все життя, а особливо у молодості, я був великим прихильником людей, які про щось розповідають. Я був відданим слухачем, який убирає кожне слово. Думаю, що це знайшло свій вияв у тій частині мого доробку, яка називається «оповіді».
— Коли Ви почали писати?
— Я багато разів починав писати. Хтозна, скільки разів…
Пригадую, скажімо, як у дванадцять років в одному воєнному записнику, що продавався під час окупації, я писав якісь розповіді, які мені розповідала моя тітка. Вона спочатку доглядала мою матір, а потім і мене, після материної смерті. Мені тоді було півтора року.
— Вам хтось допомагав «увійти» у велику літературу та літературне життя?
— У молодості, коли мені було двадцять з лишком років, я написав оповідання під назвою «Миша». Пізніше назвав його ім’я «Гість», хоча перша назва, мабуть, краща. У той час великий авторитет, особливо серед молоді, мав літературний критик Борислав Михайлович Міхіз. Він тоді перебував у Новому Саді й був номінальним членом редакції «Літопису Матиці сербської». Оскільки шість місяців тому я відіслав у редакцію оповідання, і ніхто з «Літопису» не відповідав, я наважився до нього звернутися. Відправив листівку, у якій написав, що відіслав оповідання й попросив його, якщо це можливо, прочитати. На моє велике здивування, вже за декілька днів я отримав від нього листа, у якому він висловлював мені компліменти й обіцяв потурбуватися про публікацію оповідання. Оповідання з’явилося під назвою «Гість» у 1959-му році, а ми з Міхізом пізніше стали й добрими друзями. Але оскільки у молодості я не мав квартири і часто переїжджав, той лист десь загубився. Швидше за все, я його, на жаль, втратив. На превеликий, превеликий жаль… Ця людина відіграла значну роль у моєму деьюті.
— Чи можете Ви сказати, що когось із письменників, кого ми сьогодні вважаємо у сербському середовищі вагомими, ввели у літературу?
— Так, можна було б і про це, звичайно, сказати, але я не люблю про це говорити. Люди можуть неправильно зрозуміти.
— Вашу прозу критики називали «прозою нового стилю», «прозою дійсності» і т. д., ці визначення після довготривалого вжитку увійшли і до праць з історії літератури. Як Ви сприймаєте їх?
— Маю сказати, що я не люблю визначення «проза дійсності», хоча знаю, що нею позначений певний літературний напрям. Термінологію, яка стосувалася певних періодів сербської літератури, я мав здолати ще у студентські роки, але для мене нічого не значить, якщо хтось говорить, що Црнянський є представником модернізму, а Андрич – реаліст…«Проза нового стилю»? Кожна нова генерація хоче заявити про себе як про новий стиль. Нічого не маю проти людей, які ці терміни вводили, але самі терміни я не люблю.
— А як Ви відреагували на появу генерації письменників, що прийшла за Вашим літературним поколінням, тобто — групу письменників, яких найчастіше називають постмодерністами?
— Я цього і не розумів, і не любив. Передусім, не схвалював їхню цитатоманію і графоманію. Вони інколи беруть частину чиєїсь оповіді, або навіть і цілу оповідь і вставляють її у книгу як свою. Потім цю свою слабкість, нестачу оригінальності, що я вважаю особливістю справжньої літератури, вони проголосили перевагою і чимось винятково важливим. Це література, яка, на мою думку, часто не має власного обличчя…
— Виразною рисою Вашої прози є оповідач, який розповідає про себе. Які особливості цього способу оповіді так сильно Вас привабили?
— Я не вмію краще це пояснити…
— Можливо, це крайня, наголошена суб’єктивність?
— Література повинна бути суб’єктивною. Література не має іншого обов’язку, ніж бути суб’єктивною. І коли оповідь ведеться від першої особи, і коли від третьої, вона повинна бути суб’єктивною. Вона намагається зорієнтуватися у сучасності, в історії, у різних науках, але це не її справа. Вона хоче створити певний окремий світ, який має бути схожий на світ, у якому ми живемо. Тому я настільки відданий сучасності. Ми не маємо якогось іншого способу порівняння з певним минулим, або з літературою, яка говорить про минуле, окрім власної сучасності.
— Наскільки література може бути політично ангажованою — аби ця пристрасність не була шкідливою для її художньої цінності та переконливості?
— Я думаю, це не співвідносно. Якщо ти політично заангажований, дуже важко натягнути свій політичний ангажемент на літературу, яку ти твориш. Література від цього обов’язково потерпає.
— Чи вважаєте Ви якихось сербських письменників своїми попередниками?
— Маю сказати, що я, очевидно, був дуже претензійним, коли вірив, що я у літературі – самородок. Я походив з такого середовища, що не має жодної літературної традиції. Тітка, яка мене виростила, була неписьменною, а мій батько, доки не помер у 41 рік, зловживав алкоголем. Тому у юності я не мав жодного вчителя…
Можливо, через те я вважав, що маю сам пробиватися, і на початку, коли з’явився, це дійсно було схоже на певне прокладання нових шляхів. Я прийшов у час повного розквіту модернізму, який мав дві гілки. Одна гілка була «партизанською», її створювали письменники, котрі воювали на боці партизанів. Вона принесла і деякі гарні твори. Але я не був партизаном, і твори про війну, таким чином, мене не цікавили. Друга гілка модернізму являла собою певне наслідування відомих творів західних письменників, і то було, згідно з моїм розумінням літератури, абсолютно не перспективним. Тому я був повинен (принаймні тоді мені так здавалося) йти один.
— Українські читачі віднедавна отримали нагоду познайомитися з Вашим романом «Коли цвіли гарбузи». Чи склалося у Вас на презентації українського перекладу у Києві та у розмовах під час конференції, посвяченої Вашій прозі, певне враження про сприйняття Вашого роману в Україні?
— На мене презентація у цікавій київській книгарні «Є» та наукова конференція, що відбулася у Києві у квітні 2008 року, справила дуже гарне враження. Було багато цікавих робіт про мою творчість. Маю визнати, що мене особливо потішило те, що виголосила Персіда Лазаревич – сербка, яка живе в Італії. Вона говорила про рецепцію моєї творчості, про «Голий острів» у Італії. Я був дуже задоволений і, звичайно, всім вдячний.