Театр одного актора Крик / Знаменитий театр одного актора «Крик» у Харкові востаннє поставив «Парфумера»

Уперше в Харкові 1 червня в Будинку Актора давав виставу легендарний театр одного актора „Крик". Інсценізацію ще легендарнішого роману Патрика Зюскінда „Парфумер. Історія одного вбивці" здійснила одна людина — художній керівник, сценограф, режисер, музичний оформлювач і виконавець усіх ролей, дніпропетровець Михайло Мельник. Він каже, що харків’яни були останніми, хто мав шанс побачити цю моновиставу. „Парфумер" більше не з’явиться в репертуарі „Крику".

Переказувати сюжет вистави — це, взагалі, досить тупо. Але тут без цього не обійтися, бо за змістом вистава виявилась дуже точним „переказом" книги. У хорошому розумінні. З потужним мімансом і гарним текстом (добрий український переклад чомусь супроводжувався російською афішею та прес-релізами).

У брудної торговки рибою в нетрях Парижа, у смердючому й галантному вісімнадцятому столітті народжується чергова дитина, але, на відміну від попередніх, чомусь виживає. Мало того, дитина виявляє дива живучості й витривалості, ідеально розуміється на всіх довколишніх запахах, а от сама не пахне. Пройшовши „школу життя" рабської служби в дрібних ремісників, Гернуєві вдається втрапити у помічники до найславетнішого паризького парфумера. Своїм „абсолютним нюхом" Гренуй прославляє хазяїна ще більше, він може зробити будь з чого будь-який парфум. Але хочеться більшого — хочеться зробити парфум із живої людини, бажано гарної дівчини. Гренуй рушає до Провансу, дізнається тамтешні парфумерні секрети, що дозволяють видобувати аромати з людини, і починає вбивати молодих красунь. Після вбивства найкрасивішої доньки консула, Гренуя таки ловлять, та коли публіка зі стільчиками, випивкою та наїдками вже була зібралася на страту маніяка, він непомітно трохи крапає на себе останніх парфумів, зроблених з убитої красуні. Натовп під дією запаху спершу схиляється перед убивцею, просить у нього вибачення, а потім занурюється у гучну й нескінченну оргію. Тріумф, однак, не тішить Гренуя. Так, він король запахів, може за їх допомоги гіпнотично впливати на будь-кого, але не може знайти свого запаху. У фіналі Гренуй виливає на себе всі свої парфуми на закинутому паризькому цвинтарі, а всілякі клошари, бандити й повії, що тут „клубилися", відчувають до нього такий прилив обожнення, що роздирають цього, як їм здається, янгола на шматки та з’їдають.

Оцю веселу історію й розповідає Михайло Мельник у своїй виставі. Розповідає майже буквально за текстом, але талановито. Назва театру — „Крик" — стає концептульною основою, і весь буквальний сенс зосереджено у звуках. Оскільки одна людина просто фізично не здатна відтворити події роману пластично, а Мельник потребує гостросюжетного фактажу, то з’являється декламування. Декламування на межі репу, мелодекламації, слем-поезії, казкарства та радіоп’єси. На тлі прозорого звукового сюжету відбувається карнавал яскравих формальних прийомів та ефектів. Прості, але виразні ігри зі світлом, стрибки звуку від ледве чутного до надгучного, музичні перебивки від рейву до класики, перевдягання Михайла Мельника (він мав дірявий чорний облягаючий спортивний костюм, але врізноманітнював його різними комбінаціями з целофаном, тазиком і масками), його миттєве перевтілення у різних персонажів…

Як і на кожну помітну виставу, на криківського „Парфумера" були дуже різні реакції (та й публіка була розмаїта — від непрофільних студентів до Ярослава Ющенка). І дехто казав, що, мовляв, „забагато чорнухи". З одного боку, справді, настільки похмурий сюжет при мінімалістичному оформленні та загрозливо-непостійних звукових вібраціях. А з іншого боку, „Парфумер" по-своєму жвава й оптимістична вистава. По-перше, „чорнуху" компенсує легка іронія, яскравість та пристрасна енергійність гри Мельника, своєрідна „замаскованість" насильства, що перегукується з фільмом „Заводний помаранч" Кубрика. Більше того, насильство й прикрі події не просто замасковано, а й символізовано самим форматом моновистави. Наприклад, Гренуй не вбиває дівчину, а катається сценою або зриває висячу кульку. А брутальність сцени народження Гренуя компенсується фактом його виживання.

Цікаво, що Михайло Мельник розкидав своєю виставою християнські мотиви Бога і добра. Так, час від часу, а надто спочатку та в кінці, виринає образ риби. Взагалі, завдяки своїм ранньохристиянським конотаціям риба сьогодні заробила шалену популярність в українській культурі — напевно, не меншу, ніж у яких-небудь ескімосів, алеутів чи полінезійців, що нею безальтернативно харчуються. Нескінченний і мотив пошуків Бога — Гренуй Його не бачить, але явно хоче знайти, цікавиться, який Він, не знайшовши, намагається сам Ним стати, нарешті сумно пародіює, приносячи себе в жертву. Більше того, як би шоукюче це не виглядало в наш час, вистава має певні „художньо-виховні" характеристики того ж християнського походження. Мельник переконує не лякатися парфумера-маніяка, а пожаліти його, бо найвиразніше й найдовше зображує його страждання та марення. Яскраво постає і страх Гренуя, невідомо, правда, перед чим, і його щира втіха від нових запахів. І скромні, але виразні й багатофункціональні декорації „Парфумера" — бруднуваті візочки, тазики — постають символами загальної немічності, напівфабрикатності, що потребує співчуття. Хіба це не оптимістично, зрештою — зло було готове подолати всі перешкоди, але самознищилося на тлі яскравої гри й талановитої сценографії та ще й закликає нас до милосердя! Просто-таки єговістська буколіка!

Для тих, кого й це не розважило, відразу по закінченні вистави під аплодисменти Михайло Мельник вийшов до глядачів, зняв маску та влаштував невеличкий спіч. Під жаскою темною маскою виявився веселий позитивний чолов’яга з хорошим почуттям гумору, трохи схожий на радянського інженера, любителя гітарної самодіяльності. Він розповів, що йому сподобалося в Харкові, що він, може, сюди ще восени приїде, про те як слід насолоджуватися життям, що не варто бути рабом добробуту, що треба любити одне одного… З такими словами, ще й враховуючи схожість на радянського інженера, єдиний актор і режисер театру „Крик" дещо парадоксально виглядав на тлі сцени своєї вже закінченої вистави — вона була вся завішана целофаном. Целофан у „Парфумері", вочевидь, символізував ілюзорність, блискучість і цілий світ запахів. А ще з целофану нюхають клей.

Олег Коцарев, «Что? Где? Когда?»