Марина Гримич / Цнота класичної літератури. Українській сучасній літературі бракує відвертості?

У наші часи еротика практично зникла, її місце посів банальний секс. Із поверху вищого (дух, почуття) тема любові зсунулась на поверх нижчий (фізіологія). Дуже часто на любовну лірику лягає тінь цілком фройдівського розуміння еротики. Еротика це ж не тільки перекладена Камасутра (причому російською, а не українською), а також «Гілка персика». Спочатку, читаючи таке, тихенько хихотілось у подушку, потім звиклося. Пізніше — приїлося, читала про тілесне кохання, як і решту тексту…

Почекайте, міркувала я, невже у нас ніколи раніш не писали еротичні тексти? Скоріше за все — письменники їх не могли уникати, але, звісно, такі твори не входили до шкільної та університетської програм. Можливо, саме через це у нас нема своєї еротичної культури, а тільки вульгарні, порнографічні, часом злі тексти.

Отже, маємо зовсім цнотливу свою літературу, аж надто, однак її цнотливість зовсім не дівоча — це радше цнотливість старої дівки (Марина Гримич). Можливо, саме тому ми перехопили суто сусідські літературні зразки? Життя у своєму розмаїтті не терпить порожнечі. Огидне, сороміцьке, вульгарне не перестане існувати, якщо його лицемірно не називати. Латинських слів замало — приходить російський мат (Тарас Возняк).

Еротичні традиції

А якщо пірнути у глибини української народної еротичної культури? Міркуєте, такої нема? Згадайте хоча б сороміцький фольклор. Чому ми, українці, маючи таку красиву і зовсім не вульгарну еротичну культуру, нічого про це не знаємо.

Якщо таке явище існувало в прадавній нашій культурі, отже, так було потрібно? (Якщо зірки запалюють, отже, комусь це потрібно! — Доведено.)

Ба, більше — у цьому є свій педагогічний ефект: чому підлітки мають вчитися культури спілкування із протилежною статтю через чужі порнофільми, літературу та сайти? У нас усе є своє, еротична культура — у тому числі.

Зважаючи на те, що сама мало досліджувала цю тему, хочу опертися на вже виведені висновки письменниці й дослідниці Марини Гримич — про найкращі українські еротичні традиції.

Упевнена, українську еротичну культуру, яка входить у фольклор, теж досліджували. Науковці та літератори теж любили «пастися» на наших селах і досліджували українську культуру про «це». Серед них — Максимович, Гоголь, Успенський. Це ті імена, які не назвеш вульгарними, незнайомими. Вони збирали, публікували й аналізували сороміцький фольклор. У нас теж були свої казанови. Хоча б Іван Мазепа — великий звабник. Галантне століття його запам’ятало. Біла пляма інтимності й любовних переживань офіційного літпроцесу XVI-XVIII століть успішно заповнювалася «низовими» фольклорними жанрами: ширші верстви завжди говорили, співали й писали саме про те, що їх найбільше «свербіло». І Пилип Орлик (автор першої української Конституції) писав весільні оди любовно й еротично. Хоча ця була не «гідна» справжнього поета.

Я відволіклась. То які ж характерні риси української еротичної (або по-народному — сороміцької) традиції?

По-перше, це — ритуальна традиція. Це означає, що сороміцький фольклор просто так — коли хочеш і де хочеш — не виконували. Весільної, родильної, календарної обрядовості. Поза цим контекстом співати цих пісень вважалося непристойним, та, власне, ніхто цього й не робив, принаймні при здоровому глузді. І неприпустимим вважалося не виконувати цих пісень на весіллі (після першої шлюбної ночі) та на родинах. Помилка сучасних текстів — писання про секс: секс задля сексу, без ритуального драйву.

По-друге, українська народна культура є іронічною. Народна еротика невіддільна від іронії (не плутати із сарказмом). Народна еротика ніколи не є пафосною. Отже, другий ґанж (вада) укрсучліту, яка пробувала писати про секс, — пафос і серйозність губить її, а точніше — робить її смішною.

По-третє, специфіка саме української еротичної культури — це евфемістичність (евфемізм — добре кажу), це заміна табуйованого слова (у т.ч. лайливого, непристойного) придатним. Народна еротична класична українська література не називає речі своїми іменами, а вживає іронічні замінники, які її роблять не тільки не вульгарною, а й пікантною. Ще одна помилка: називання речей своїми іменами, які співзвучні не з українською, а з російською народною традицією. І якщо в російському контексті ці слова звучать більш-менш природно, то в українському — просто вульгарно.

І насамкінець — українська народна еротична культура, та й не лише українська, не є злою. У ній нема комплексів неповноцінності, незадоволеності, злості на протилежну стать і таке інше. І ще: література про «це» — зла, безсила, закомплексована.

Сучасні автори про еротику

Сучасну українську літературу «позбавила цноти» Оксана Забужко своїми «Польовими дослідженнями українського сексу». Наразі виходить у світ чимало белетристики й напівдокументальних творів на цю животрепетну тему. Одначе бракує саме еротики не текстів із натяком на порнографію (а то й без натяку).

"В українській літературі слабо розвинений еротичний струмінь, — каже Олександр Гаврош. — Зараз еротики, звісно, більше, однак література все одно залишається набагато цнотливішою за український народ. Вона боролася за ідеали, та забувала про інші речі. Після помаранчевої революції в народі має настати і сексуальна революція в літературі.

Юрко Винничук: «Еротика в мене, думаю, не зовсім така, як в інших письменників. У „Мальві Ланді“ вона пародійна, там нема жодного не спародійованого сексуального акту: головний герой спить із якимись чудиськами, аж у кінці він таки знаходить нормальну дівчину, а до того спілкується з різними частинами її тіла, які живуть окремо. А в „Дівах ночі“ еротики дуже мало, хоч це і роман про повій, я майже не описував там еротичних сцен. Тільки в останньому романі „Весняні ігри“ багато еротики. Власне, така тема цього роману: кохання, потяг до самогубства, кохання, кохання і кохання. Це роман-спогади, отже, тут не можна говорити про „біс в ребро“ стосовно мене нинішнього, бо я там згадую те, що відбувалося десять років тому…»

Аліна Небельмес, «Молода Галичина»