Елеонора Сіндєєва / Чарівниця
Присвячується чарівній чарівниці.
Він наближався. Наближався невпинно, впевнено, розмірено. Наближався, навіть не намагаючись приховати свій тотальний наступ. Наближався надпотужним впевненим локомотивом, який на своєму шляху обов'язково розрубає станцію. Наближався нахабно і самовпевнено, бо знав, що від нього неможливо втекти, знав, що від нього неможливо врятуватися. Знала це і Софія, тому коли усвідомила його наближення, відчула лише смирення, смирення смертника, прикутого до рейок, смирення перед силою, якій неможливо протистояти і яку неможливо спинити. Він наближався…
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Софія була так занурена у роботу, що навіть не помітила звідки саме він наблизився. Іноді БІЛЬ любив погратися – для початку вбивав іржавий гвіздок у ліву брову, іноді починав смачно його прокручувати, витягувати і забивати знову. В такі хвилини БІЛЬ був різким, гострим, стріляючим, однак вразливим. В такі хвилини у Софії був шанс врятуватися, вона ще могла ДУМАТИ, могла поборотися з ним, наприклад, випивши сильне знеболювальне укупі із заспокійливим. В такі хвилини вона мала шанс навіть вирвати гвіздок самотужки – промасажувати брову, натерти її маззю чи гарячою водою, зробити якийсь компрес. Врешті-решт, Софія ще могла спинитися, якось розслабитися, перепочити і таким чином ускладнити подальше просування БОЛЮ. Однак спрацьовувало не завжди - це була «російська рулетка» з п'ятьма кулями.
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Якщо всі ці процедури не допомагали, біль рухався далі – забивши вже кілька гвіздків у ліву брову, він з насолодою брався до правої. Грюкіт його молота розходився по стінках черепної коробки, відбивався у потилиці і повертався назад. Дуже швидко утворювалося безперервне коло, обруч, який все міцніше стискав мозок, паралізував думки, розкоординовував рухи. Від такого БОЛЮ порятунку не було, він ставав повновладним господарем і починав свої дикі ігрища - звивався на скронях, стрибав і кружляв по голові, пульсував у потилиці. В такі тяжкі години Софія переставала жити, вона лише боролася за виживання. Найтихіший звук відбивався в голові тисячною луною, приголомшливим передзвоном. Найслабше світло було рівнозначне пострілу в очі – кулі краяли мозок і проходили навиліт. З найменшим рухом перекочувалася надщільна куля БОЛЮ, такого сильного, що можна було втратити свідомість. Тому в такі години Софії не хотілося звиватися, не хотілося думати, не хотілося дихати, не хотілося бачити і чути, не хотілося жити, бо це було БОЛЯЧЕ.
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Це були години, іноді цілі дні, а іноді навіть тижні, щоправда з невеличким перепочинком. Скільки Софія себе пам'ятає, так було завжди. Чого вона лише не перепробувала: сучасну медицину, народну, тибетську, китайську, обтирання, обливання, компреси, трави, заклинання, гіпноз, масажі, дихальну гімнастику, екзорцизм, спецкурси. Все марно!
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Тож Софії нічого не залишалося, як примиритися з БОЛЕМ, бо варто було йому відчути найменший страх чи, не дай боже, спротив, як він починав по-справжньому лютувати – доводити її до сліз, істерик, прокльонів, благання, блювання, втрати свідомості. Кілька разів, коли сил вже не залишалося, вона навіть різала своє тіло і з радістю стрічала цей новий біль, який хоч на деякий час дозволяв відволіктися від того, страшного БОЛЮ. Так, він любив смирення, він любив покірність.
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Так Софія навчилася жити з БОЛЕМ. Іноді він не з'являвся тижнями, іноді приходив надовго. Якщо їй потрібно було працювати, вона випивала кілька своїх перевірених часом «пігулкових коктейлів», замазувала ментолом «проколоті» місця – надбрів'я і скроні та злегка масажувала собі шию. БІЛЬ не відступав, однак Софія могла функціонувати, щоправда, лише деякий час, бо потім кожна думка остаточно в'язнула, координація в просторі порушувалася, сприйняття затуманювалося. Тоді залишався лише один порятунок – затемнена кімната, ліжко, пов'язка на очі, затички у вуха. Софія лягала і намагалася не рухатися, її трусило, а перед заплющеними очима стрибали картинки, не якісь спогади, а саме картинки, кадрики. Вони з'являлися лише в апогеї його влади і були схожі на яскраві і дуже короткі спалахи, такі собі мікроплани. Зазвичай це були жахіття – мерці, зомбі, вампіри, відьми, демони і тому подібна нечисть, тобто СТРАХ як такий, а також різноманітні сцени насильства і жорстокості – страти, вбивства, знущання. Але іноді блимали і інші картинки – мультики. Це були ніби мальовані кадрики зі старих мультфільмів зі звичними персонажами – Дональдом Даком, Міккі Маусом і таке інше, або ж ті мульти, які зняті ніколи не були. Що це все означало Софія не знала, та їй було і байдуже.
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Коли ж БІЛЬ нарешті минав, а його відступ тривав годинами, Софія поринала у тяжкий сон без сновидінь, а коли прокидалася, то радості від звільнення не відчувала – лише спустошення. Кам'яна голова здавалася інородним тілом, думки плуталися, тіло втрачало тонус, а кожен м'яз болів так, ніби працював усю ніч. Це не була перемога, це було лише тимчасове перемир'я і обоє це чудово знали.
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Цього дня Софія була так зайнята виконанням своїх професійних обов’язків, що навіть не помітила як саме БІЛЬ почав підбиратися. Таке теж часто траплялося – він оминав стадію ігор з гвоздиками і відразу починав бити молотом – систематично, цілеспрямовано, розважливо. Він заповнював все, він наближався вже згадуваним локомотивом, без потаю, бо знав, що від нього немає порятунку. Знала це і Софія. Лише смирення. І вона прийняла його в собі.
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Реакції почали уповільнюватися, а думки плисти, Софія почала «підвисати», однак в неї ще було трішки часу. Тому залишки сил вона спрямувала на те, аби закінчити якомога більше роботи. Пульсування наростало…
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Як же ж Софія ненавиділа ці соціальні обов'язки, ці стереотипи і окови!
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Чому вона повинна посміхатися і робити вигляд, що її шалено радує факт народження двадцять чотири роки тому одного з її колег? Та що вона знає про нього? А що він знає про неї?
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Що всі ці люди хочуть від неї, чому вони всі телефонують, щось питають, просять? Чому вони просто не можуть залишити її у спокої?!
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Невже вони не розуміють як їй зараз БОЛЯЧЕ навіть поворухнутися, не кажучи вже посміхнутися чи встати?
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Всім байдуже! Всім байдуже до неї! Всім байдуже до всіх! Їй байдуже до всіх! Темна звуко- і світло ізольована кімната – ось єдине, що їй потрібне!
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Очі… Які ж великі у неї очі!.. Ці погляди через стіл мали бути зрозумілими лише їм двом, адже це було продовження їх розмов, теми їх жартів. Виявляється, посміхатися Софія ще могла.
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Все, ще трішки, всі майже відстали, вона ще може спокійно дійти, треба лише трішки розслабитися, обманути його, а потім зібрати усі сили і піти. Темна кімната…
Очі… Якого вони кольору – карі?
Софія не відразу помітила, що до її скронь доторкнулися руки, вона взагалі не відчувала дотиків, голова була не її. А от шия чутливість не втратила. Так, саме шия, це його вразливе місце, це її шанс. Так, так…він боїться цього. Так…
Фак, ну чому б цьому юнакові не забратися звідси? Чому б йому не залишити її в спокої, саме тепер, коли в неї з'явився такий маленький шанс?! Жарти. Посміхайся, Софіє, цього вимагають правила пристойності. Але ж які, чорт забирай, тупі у нього жарти!
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Ну нарешті пішов. Софія з насолодою заплющила очі, вона знала, що часу в неї дуже мало.
Пальці… Мабуть вони прохолодні. Ймовірніше за все, маленькі, дивно, але вона ніколи раніше не звертала на них увагу. Ніжні, ні, швидше, обережні.
Насправді, Софія пальців теж майже не відчувала, це було щось інше. Що саме? Емпатія? Ніжність? Співчуття? Любов? Жалість? Можливо щось інше, але не пальці, пальці – це лише спосіб зовнішньої демонстрації. Це були теплі відчуття, чиста енергія, яка від шиї розливалася усім тілом Софії. Якби ця мить тривала хоч трішки довше… Якби ця мить тривала хоч трішки довше, у неї був би шанс врятуватися від БОЛЮ, вона це знала.
- Ну як, краще?
- Так, дякую тобі.
Так, посміхатися було не так вже й боляче.
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ
Все, вже можна нарешті йти, нарешті Софія закінчила усю роботу, усім подзвонила. Стало світліше чи просто туман розвіюється?
Чийсь подих пробіг маківкою голови… Ні, це руки. Чому саме там, це випадковість? Але справді дуже схоже на подих, така легкість дотику…
Так, ці очі карі. Чи витримає вона такий незвично довгий погляд? Що в ньому? Співчуття? Любов? Жалість? Ніжність? Пустота?
Софія широко посміхнулася…
БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ БІЛЬ