Елеонора Сіндєєва / Двоє

(без урахування собаки).

Вже минуло дванадцять хвилин, а чоловік все продовжував шкребти собі шию і груди – спочатку праву половину, потім ліву, знову праву - трохи довше ніж попередній раз, потім шию, знову ліву частину грудної клітини і знову по колу. Коли ж спливло сімнадцять хвилин, він почав різко вигинатися всім тілом, виявилося, що лише таким чином - за допомогою високої спинки дерев'яного стільця можна було почухати собі і спину. Його анітрохи не турбували погляди вайлуватої літньої жіночки, що сиділа кілька метрів навскіс – на протилежному ряду стільців, хоча з цих очей просто випирала відраза і осуд. Судячи з усього, чоловіку було глибоко начхати на все це, адже він давно звик до подібного, занадто багато років було проведено на цих дерев'яних стільцях, які всотали в себе його запах – ні з чим не зрівняний гіркий сморід тіла, яке місяцями не бачило не лише води, але й сонця та навіть повітря. Тому чоловік, продовжуючи свої гігієнічні процедури, лише ковзнув поглядом по підстаркуватій поборниці моралі та її двом туго набитим овочами і банками з консервацією характерним картатим сумкам (які, поруч з «кравчучками» є символом світлої пострадянської дійсності з її неодмінним перекупництвом). Цього експрес-оглядання було йому достатньо, аби зрозуміти, що присутність жінки-бабці не буде тривалою – її електричка до одного з навколишніх сіл чи маленької вузольної станції відійде з четвертої чи п'ятої колії максимум за тридцять хвилин. Що ще залишалося цій жінці - змореній, надламаній щоденною цілодобовою працею на городі та строкатому господарстві, зацькованій своїм грубим чоловіком – алкоголіком - трактористом чи обхідником колій – що ще було робити цій жінці всі тридцять хвилин, як не кидати осудливі погляди на всіх оточуючих: нафарбованих дівчат в закоротких спідницях чи штанях («тьфу ти, стидниці які!»), чоловіків з відкоркованими трилітровими пляшками «Арсеналу» («а такі ж ще молоді, а вже п'ющі»), хлоп'ят – підлітків з цигарками («і куди тіки дивляться їх батьки») і своїх одноліток – городян, які дозволяли собі яскраво-червону помаду та панчохи в сіточку («їй вже скоро в могилу, а вона он як наквецялась») і тим більше безпритульного покидька, який не просто дозволяв собі сидіти на тих же стільцях, що і всі пристойні люди, але ще й із самим безсовісним виглядом чесати свої воші («а може й того гірше – може в нього й сифіліс який чи ще щось, а сядуть потім діти, почнуть бавитися і тягнути руки до рота, ой матінко-богородице, що ж це з миром діється»)?

Безпритульний ще трохи повигинав своє тіло, аби мати змогу почесати різні ділянки спини, а потім перейшов до потилиці. Попри те, що її можна було дістати і почухати руками, він цього не зробив. Руками, затягнутими в чорні безформні в'язані рукавиці, чоловік продовжував притримувати на колінах невеличку чорну сумку, яка, без сумніву, була свідком як мінімум Московської олімпіади. Потилицю ж та шию безпритульний почав чухати все тим же перевіреним способом – за допомогою спинки стільця, його дерев'яна підставка для голови розміщувалася дуже зручно і чоловік із помітним задоволенням почав водити по ній уздовж головою, судячи з усього, давно відпрацьованим жестом. Його головну глядачку аж сіпнуло від огиди, вона ледь стрималася, аби не сплюнути прямо на долівку нещодавно відремонтованого залу, однак стрималася, аби не поводитись як «усяка потолоч навкруги».

Чоловік знову зиркнув на жінку. На вигляд їй було років шістдесят два – шістдесят п'ять, однак він знав, що це оманливо, їй мало бути на більше п'ятдесяти п'яти, просто перманентна втома настільки часто залягала на її колись може навіть симпатичному обличчі, що вросла глибокими борознами, які навіть смерті, не кажучи вже про надсучасну пластичну хірургію, не під силу було розгладити. Складно було уявити, що ця, в принципі, не така вже й стара жінка, колись посміхалася, любила, раділа життю. В неї не було закономірних «зморшок радості» біля кутиків очей, натомість кінчики її зів'ялих губ як мінімум років п'ятнадцять тому спустилися долу, а поміж бровами утворилося три таких глибоченних борозни, що здавалося, ніби вони залягли глибоко-преглибоко - в самий мозок.

Безпритульний перестав рухати шиєю, натомість підійняв рукавичкою передній край своєї чорної доволі тонкої спортивної шапочки та почав затято чухати лоба і передню частину голови, іноді запускаючи руку до самої маківки. Однак жіночка, як не дивно, вперше не зреагувала, вона навіть дивилася в протилежному напрямку – на її ряд, за три стільця, сіла жінка років сорока – п'ятдесяти. Точніше сказати було важко, адже, без перебільшення, УСЯ права половина її обличчя була вкрита зелено-синьо-червоно-коричнево-жовтими синцями. Таку багату палітру можна було пояснити лише одним – її, зі спокійною розсудливістю академічного художника з багаторічним стажем, накладали на обличчя різними шарами, з інтервалом у кілька днів. Вже це видовище не могло не обурити трудівницю, але новоприбула до того ж мала загалом занедбаний вигляд – її фарбоване під білявку (а судячи з корінців від природи каштанове) кучеряве волосся обліплювало голову рідкими масними пасмами, довга чорна спідниця в одному місці розійшлася по шву, а на панчохах – біля лівого коліна була дуже помітна і, судячи з усього, давня стрілка. В руках жінка тримала навдивовижу брудну та затерту мотузку, протилежний кінець якої сантиметрів за сорок закінчувався біля шиї великого, ймовірніше за все білого, з кількома великими чорними плямами, але наразі практично повністю чорного від шматків бруду, в усіх відношеннях шолудивого пса. «Бідолаха, днями розродилася» - подумала бабця, кинувши погляд на відтягнуті пипки собаки. Потім придивилася ближче і враз обомліла, її миттєво обдало холодом з ніг до голови – це були не відтягнуті молоком пипки - собака преспокійно виставила на всезагальний огляд бридкий величезний червоно-коричневий прутень! «І це в залі очікування обласного центру, де сидить стільки діточок!». Бабця вся аж підібралася, не дивлячись на біль в старечих кістках, вона готова була підстрибнути і висказати цій хвойді все, що вона про неї думає. Однак цей намір здійснити не вдалося – жінка в синцях з майже ніжною посмішкою на припухлих губах пошарпала пса по загривку, встала і з показним достоїнством, притаманним зазвичай заручникам зеленого змія чи представницям найдавнішішої професії, вийшла із залу.

Бабця кілька разів швидко і гучно видихнула, намагаючись втамувати своє обурення, вона напівголосом швидко проказувала: «от розвелися безсоромні повії…а діти… та мала б хоч краплинку.. та раз туди ж його… прости господи, грішну, але ж такі…і як їх земля носить..». Не припиняючи свого монологу трудівниця, відчуваючи на собі погляд, знову повернула голову вліво. Там все ще сидів той брудний бомж, від нього тхнуло сечею метра за три. На ньому була чорна тоненька спортивна куртка, емблема виробника на якій затерлася до невпізнанності, розтягнута шапка, білі кросівки в досить непоганому стані («точно вкрав у когось, мабуть зі шкіри»), закороткі сині штани, схожі на радянську школярську форму, неймовірно затягані чорні рукавиці на руках. Жінка підняла свій погляд – на обличчя безпритульного. Воно було заросле сивою бородою, в якій де-не-де траплялися острівці темного волосся, залишки ж відкритого для огляду обличчя були характерного для подібних людей кольору – землисте, місяцями сіре, деколи навдивовижу біле, шматками темно-червоно-синє («от пропойця, вбережи, Господи від таких»). Чоловік подивився прямо на неї, однак жінка не змогла роздивитися якого кольору в нього очі, а може й ніякого, їй то навіщо це? «Незрозумілі якісь, страшні, мутні, пропиті, як і його душа, уся до краплі». Несподівано чоловік, не відриваючи від нею погляду своїх незрозумілих лихих очей, скривився. Жінка аж підскочила на місці, переляк вдарив по ногах, тому вона незвично швидко піднялася зі стільця. Схаменувшись, вона зиркнула навкруги та напустила на себе якомога соліднішого вигляду. Їй, насправді, вже пора, та й до п'ятої колії йти через весь наземний міст, тож вона крекнула, підхопила дві свої сумки і повільно почовгала до виходу із залу. Майже відразу услід вона почула низький хрипкий добре поставлений чоловічий голос: «Пані, мені дуже шкода, що я змусив пережити вас неприємні хвилини. Я перепрошую за свій непристойний вигляд». Останні слова жінка, на відміну від інших оточуючих, які не приховували свого здивування, не почула, їх заглушило не стільки її наростаюче шкандибання, скільки механічний жіночий голос, який оголосив посадку на потяг «Дніпропетровськ - Москва». І тим більше, високоморальна трудівниця не могла побачити як повільно згасла посмішка на обличчі безпритульного. Він втомлено відкинув голову на жорстке і таке рідне дерев'яне сидіння. Воші поки що не турбували, тож він поступово заплющив свої темно-сірі очі і розслабив тіло. Косе проміння холодного лютневого сонця забігало у високе вікно і падало на чоловічі руки в рукавицях, які все ще стискали стару чорну сумку з небагатьма цінними для нього речами. За кілька хвилин обличчя чоловіка остаточно розслабилося та помітно змінилося - на ньому навіть з'явилася тінь посмішки.