Чак Палагнюк / Чергове порно для Фройда
Думаю, Зиґмунд Фройд дуже втішився б, якби Чак Палагнюк написав свій новий роман двома століттями раніше. Адже «Снаф» видається не більше, ніж ілюстрацією до однієї з тез фройдизму, — тієї, яка констатує сильний сексуальний потяг чоловіка до своєї матері — недосяжної «ідеальної коханки». Утім, якщо роман не про це, тоді «Снаф» є звичайнісінькою жорсткою «порнушкою» з кількома цікавими сюжетними ходами, яка, одначе, багато в чому програє поряд із попередніми книжками цього самого письменника.
На щастя — чи на жаль — Чак Палагнюк і цього разу не зраджує своїй манері зображувати найогидніші шматки людського життя, являти читачам найбрудніші таємниці на позір ідеальних американців. Перед нами – сексуальні збоченці «на будь-який смак», своєрідний кишеньковий каталог сексуальних збочень. Так, центральним персонажем «Снафа» є порнозірка Кессі Райт, яка на схилі своєї кар’єри вирішує встановити світовий рекорд, переспавши з шістьмастами чоловіками (це мала би стати її остання робота в кіно – фільм із назвою «Третя світова повія: повія, яка покладе край усім повіям»). Біда в тім, що під час «встановлення» рекорду Кессі може померти, і тоді зйомки «Третьої світової повії» перетворяться на «снаф» – термін, яким у кіно називають сцени зі справжніми вбивствами в кадрі. Та це далеко не все. Виявляється, багато років тому порнозірка народила дитину, і вся затія з груповим сексом на відео влаштована тільки заради того, щоби зробити дитину багатою – чи то коштами від продажу плівки, чи то виплатою кількамільйонної страховки за життя матері. Ось так, трохи банально, Палагнюк закручує аж дві інтриги: по-перше, хто є справжньою дитиною Кессі, а по-друге, чи стануть усе-таки зйомки «снафом»?
Здається, письменник обрав для себе певну матрицю для вдалої розповіді й тепер у кожному своєму романі (або принаймні кількох романах) збирається її використовувати. У «Снафі» бачимо ті самі зміни точок зору, як і в попередньому «Ренті», хіба що помітно менше. І так само центральний персонаж, навколо якого закручено сюжет, показаний не безпосередньо, а тільки крізь сприйняття сторонніх розповідачів. Цього разу їх четверо: містер 600, містер 72, містер 137 і Шейла. Всі вони по-своєму жалюгідні: підкреслено «немаскулінні» чоловіки й підкреслено «нефемінна» жінка. Всі вони чекають у смердючому липкому приміщенні своєї черги на щастя, на здійснення якоїсь потаємної мрії. Містер 600, колишня порнозірка, секс-король і разом з тим батько дитини Кессі, хоче повернути кар’єру й молодість, «малюк» містер 72 – врятувати свою нібито «маму Кессі», містер 137 – найбільший романтик із усіх чотирьох – шукає кохання. І четверта – Шейла, яка насправді Зельда Зонк. Шейла слідкує за часом, відмірюючи секундоміром кожному з шестисот акторів його долю слави в кіно. Шейла знає все про смертельно отруйний ціаністий калій. У Шейли лупа. У Шейли було важке дитинство… І хоча письменнику вдалося прописати кожного з персонажів, у «Снафі» годі знайти бодай одного позитивного персонажа. Єдиний більш-менш «героїчний» герой – порнокоролева Кессі Райт – лежить нагорі з розпростертими ногами на ліжку й чекає, доки прийде наступний актор. Попри свою вельми сумнівну репутацію, Кессі – єдина, хто здатен на самопожертву. Однак, згідно із законами суспільної моралі, Шейла не заслуговує на ярличок «позитивного» персонажа, адже суттю вона – повія. У такому разі виникає питання: чи лишилися, за Палагнюком, «хороші» дівчата й хлопці взагалі?
Щиро кажучи, сюжет «Снафа» цілком посередній. Єдине, що цю посередність виправдовує, – очевидна пародійність тексту: автор використовує безліч штампів порнографічного «мистецтва», доводячи їх до безглуздої і подекуди зовсім не смішної пародії. Секс і насолода від нього в романі Палагнюка перетворюється на штучний механізований процес, керований секундоміром і описаний мовою штампів поп-культури. Іншими словами, «Снаф» – це своєрідний пародійний «палімпсест» із порнографічних фільмів, що грається із сучасним маскультом. Узяти хоча б назви порнофільмів у романі: «Чарівник країни поз», «Оргазм на вулиці В’язів» (гадаю, за вдалий переклад слід подякувати Вікторії Наріжній, якій направду вдалося відтворити дотепну гру слів), а також багато того, чого не личить цитувати в рецензіях. Можливо, саме цим заграванням із маскультом та з сексом, що став часткою поп-культури, «Снаф» є по-своєму цінний. Хоча від усвідомлення його «цінності», чесно кажучи, читати не стає приємніше, особливо якщо ви ніжне створіння до шістнадцяти років.
Схоже на те, що маємо непогану тенденцію: нарешті нам не доводиться десятиріччями чекмати, доки закордонні бестселери перекладуть українською. Ось навіть наступний роман Чака Палагнюка «Карлик» «Фоліо» видало раніше, ніж цей самий роман вийшов друком ув оригіналі! Утім, сумніваюся, що книжки Палагнюка – те, що варто перекладати найпершим. Адже, якщо прибрати звідти натяки на фройдизм та одвічну ідею смерті як вічного народження (смерть і оживлення через секс), лишається саме жорстке порно. Навіть не секс, і тим паче не еротика. Липке, брудне, смердюче, як і «кімната очікування» в «Снафі», порно. Що й казати, вміє цей письменник відтворити найогидніше в людині. Без усякої там естетики. Найприкріше в усьому цьому те, що навіть у таких текстах ми звикли шукати глибинних сенсів, адже їх написав Чак Палагнюк. Що ж, кажуть, хто шукає, той знайде, чи не так?