Олег Карпинець / Перехрестя культур і роздумів. Наша Аляска.

Що за місце — Аляска? Тепер я знаю: Аляска — це там, де закінчуються континенти. Там, де немає суші і моря — лише нескінченні гирла, затоки, острови. І гори. Аляска — це вода і гори. Але я — не показник: це дивне місце, хоч и тимчасово, стало моїм домом. Що знає про Аляску людина, яка ніколи тут не була? Здебільшого — 2 факти: 1). росіяни продали Аляску американцям; 2). тут холодно. Я і сам, збираючись у подорож, задав безсмертному Яндексові Аляску у пошукові і отримав безліч сторінок засніжених гір і замороженого лосося. І все. Вирушив у безвість. Потрапив — у вир.

Аляска — то перехрестя життєвих шосеїв і грандіозний зсув культурних пластів. Особисто я прилетів сюди одночасно як учасник програми студентського обміну, журналіст, зацікавлений турист і просто — двадцятирічний юнак, якому ледь вистачило грошей на перші 2 тижні подорожі.

Отож, опинився у невеличкому містечку на півдні Аляски в оточенні дикої природи і мальовничих монументальних пейзажів. І почалося — усвідомив себе з усіх боків обкладеним світами, затиснутим у кільце. Бо:

1.активно знайомлюся з американцями, їх культурою і тим, що тут звуть словосполученням «Alaska’s Heritage», себто наводжу контакти із двома раніше ніколи не знаними сферами.

2. поселяюся у будинку, де мешкає десяток студентів з Росії — маєте таку собі каструлю-скороварку, у якій під важкою кришкою поганої англійської варимося, обмінюючись життєвими соками (переважно жовчю) із східними «братами».

3. будинок цей стоїть на самому березі океану, розгорнутий обличчам якраз до того місця, де його (океан) зустрічають височезні гори Чілкуту, що верхів’я їх вкриті льодовиками.

4. все той же дим розташований неподалік від колишнього деревообробного заводу захоплюючих розмірів: гори іржавого заліза, дюни змеленої на пісок деревини, мертвий велетень — підйомний кран… Одним словом, пейзаж цілком у дусі романів Любка Дереша.

Коли опиняєшся на дні такого багатошарового коктейлю, одразу губишся: звикла до літературної української мови артикуляція вдень потерпає від розмов з місцевими жителями, а вночі — від російського мату, що ним помережано довгі вечори на березі Тихого океану.

Але давайте за порядком. Перетнувши кордон Сполучених Штатів, я 2 дні не міг побороти враження, що потрапив до фільму, ніби мене, як героїню «Післятемряви» Муракамі, всмоктало через екран телевізора у цю їхню телевізійну американську дійсність. Але потім. Потім почав спілкуватися з людьми, розмовам додавалося все більше змісту, розвіювалася підозрілість в’язня центрально-східної Європи, що потрапив до збірної солянки Сполучених Штатів.

Американців дарма вважають хронічно тупими: нерозумних людей тут не більше, ніж у нашій високоінтелектуальній країні. Міф про низький ІQ пересічного американця з’явився через наївність, дитячість тутешнього способу життя и мислення. Це те, що називають менталітетом. І що найцікавіше досліджувати.

Але повернимося до речей суто екзистенційних. Що переживає людина, уперше потрапивши до гурту, складеного, мов пазл, з представників багатьох національностей? Українці, росіяни, словаки, мексиканці, японці, фіни і, нарешті, американці — у такому товаристві губляться звичайні для будь-якого товариства темпоритм і загальна направленість: опиняєшся перед калейдоскопом мов, доль і культур. Це — грандіозний цивілізаційний, загальнокультурний досвід.

Є іще одне нове «вікно у світ»: культура місцевих аборигенів (the natives) — тлінгітів, що населяли південний схід Аляски хтозна-скільки, аж поки їх не розчинили у собі білі люди — спочатку росіяни, потім америкоси. Але культурні набутки тлінгітів — тема наступної статті.

Хочеться додому, але так — на кілька годин — потиснути руки друзям, поїсти немодификованої їжі, показати язика ректорові і блискавкою повернутися у це божевільне літо на Алясці, аби сповна використати можливість: з таких подорожей повертаютьса іншими людьми.

Олег Карпинець, спеціально для Арт-Вертепу