Богуміл Грабал / «Нестерпна легкість буття» від Грабала
«Я обслуговував англійського короля» – роман найвизначнішого чеського письменника другої половини XX століття Богуміла Грабала, твори якого перекладено у всіх культурних столицях світу. Щоправда, українською Грабала перекладали лише двічі. Вперше твори чеха під назвою «Вар’яти» вийшли в українському перекладі 2003 року. Вдруге – нещодавно, у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке Грабалівською книгою «Я обслуговував англійського короля» разом із «Коханцем» знаменитої французької письменниці Марґеріт Дюрас започаткувало так звану дорослу серію.
Ім’я перекладача Грабала промовляє саме за себе, це – Юрій Винничук. Як зізнається перекладач у статті «Богуміл Грабал, поет вулиці», вміщеній наприкінці книги «Я обслуговував…», працювати з текстами чеського письменника – суцільне задоволення, адже світ, що його створив Грабал, знайомий і рідний кожному галичанинові. «Бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом – «пан Дзьоньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного міґранта дух забиває», – з непідкупною любов’ю пише Юрко Винничук, вказуючи при цьому на відбиток у романі творчості дрогобицького алхіміка слова Бруно Шульца (до слова, безсумнівного ідеалу в прозі для Грабала).
Однак, зазначає Ю. Винничук, на відмінну від Шульца, який писав літературною мовою, Грабал частенько послуговувався міським жаргоном: «Маємо нестримний, запутаний плин розповіді, перетканої соковитими народними словечками, яких не знайдете у жодному словнику, проте він передає ритм життя, його закономірність, випадковість, деколи й нелогічність, а тим самим і всю нетривкість позиції сучасної людини, хоч би якої освіти вона засягла і якого щабля кар’єри дісталася». Відтак злототканний текст роману подано майже суцільно, великими порціями; практично без абзаців. Оповідач розповідає аж до знемоги, цураючись крапок, утискуючи в одне речення декілька сюжетів, діалогів, випадків. І саме це, як не парадоксально, згодом створює відчуття повноти та цілісності.
Проте це не основне, чим епатує Грабал свого читача. «Я обслуговував…» – насамперед дисидентський роман, в якому через мемуари жадібного та похітливого кельнера до подробиць оголено всю правду «нестерпної легкості буття» тодішньої соціалістичної Чехословаччини. Тут можна натрапити на слова німецького слідчого празької в’язниці Панкрац: «Інтереси Рейху зобов’язують, хай краще дев’яносто дев’ять невинних будуть помилково покарані, ніж один-єдиний винний утече від них». Чи на роздуми кельнера-піколика про те, «що казку, ніби праця ушляхетнює людину, вигадали не хто інші, лиш ті, котрі цілу ніч пили і їли з гарними дівчатами на колінах, оті багаті люди». Яких він, однак, вважав проклятими, бо іншим і «кисле молоко з картоплею дають почуття щастя і блага». Ну, чим не крамола проти тодішнього соціалістичного робітничого ладу?
Отож не дивно, що роман не видавали, хоча активно тиражували в чеському самвидаві. Лише 1980-го, через де-в’ять років після написання, вийшов друком окремою книжкою за кордоном, що відразу викликало репресії проти видавництва. Хоча, за зізнанням самого автора, для написання роману йому не потрібно було нічого вигадувати, а тільки фіксувати сьогодення. «Обличчя німецьких офіцерів стали моїми газетами і повідомленнями про бойові дії», – розповідає головний герой роману. Для Грабала, мешканця Центральної Європи 30-40 років минулого століття, сюжету історичного теж було цілком удосталь.
Однак і зображення тодішнього сьогодення Чехословаччини не було вершиною задуму Грабала. На тлі війни, «червоних прапорів зі свастикою, які похітливо лизав вогонь», показано насамперед боротьбу внутрішню, шлях до перемоги іншої системи цінностей. Головному героєві слід було знесиліти, щоб більше бачити і розуміти. Як не парадоксально, в цьому йому допомогла війна. Тепер він сприймав усе по-іншому, йому вже не потрібні були гроші, слава, визнання, він навчився кпити сам із себе, йому вже вистачало самого себе. Відтак дрібний піколик, який усе життя отримував втіху від того, що обкладав усю підлогу стокронковими банкнотами, врешті-решт виголошує: «Дорога, якою я опікувався та засипав гравієм, який сам повинен був і дробити, ця дорога була схожа на моє життя, позаду мене вона заростала бур’янами і травою, так само, як заростала й попереду мене. Лише на ділянках, де я працював, лише там були виразні сліди моїх рук».
І на завершення декілька слів про ті нюанси, за які книжка потрапила в «дорослу серію». Грабалівська еротика не має нічого спільного з брутальністю чи модним зараз у неківській сфері словом «порнографія». Його еротика естетична, вона пахне гілочками хвої та пелюстками півонії, тюльпанів, ірисів, злотоцвіту, папороті, айстр, хризантем й осіннім лис¬тям, якими несміливий кельнер укривав животики своїх панянок: «Він обкладав їхні тіла омелою, а з квітів робив віночок довкола кучерявого лона. Й віночок цей мінявся разом з порами року і квітами, які бувають у цьому місяці».
Однак, окрім естетики, знайомством читача з дівчиною з шоколадної фабрики «Оріон», яка на початку розповіді нічим не відрізняється від інших описаних письменником панянок, Грабал провокує до глибоких роздумів. Під впливом закоханого в неї професора французької літератури й естетики, сутність дівчини несподівано перевтілюється: «Тепер вона пройшла повз мене, як варварська поглиначка університетської бібліотеки, і я достеменно знав, що ця дівчина не буде щаслива, що її життя буде сумно-прекрасним, що життя з нею для чоловіка буде мукою та водночас і наповнене змістом…» Однак чи здатне суспільство сприйняти її такою? Ні… Чоловіки «прагнуть, аби вона розмовляла з ними так, як колись, лише животом і ногами, лише усім тим сподом, який відділяє тонка ґумка на її майточках, і ніхто не розуміє, що вона віддала перевагу тій частині тіла, яка височить над цією розділовою ґумкою…»
…Рефрен цієї книги – «неймовірне ймовірне», а рядками «так здійснилося неймовірне» завершується роман. Цікаво, а чи здійсниться неймовірне зараз, і мірилом системи цінностей ми визначимо не те, що «зісподу», а тією частиною тіла, «яка височить над цією розділовою ґумкою»?