Світлана Козаченко / В бабусинім саду достигли сливи...

***

В бабусинім саду достигли сливи

І літо бабине заплуталось в траві.

Куди, лелеки, ви куди, куди ви?..

Над Пслом туман і тіні, мов живі.

Вгрузає в землю найрідніша хата,

Де перша внучка народилась – я.

Із лісу вечір суне волохатий,

Сова летить – і мре душа моя.

У дідуся в дворі темніють сосни,

Пісок, і хвоя, і пахкий полин...

Для мене – Всесвіт в цьому мікрокосмі:

Шишки збирає правнук Ваш – мій син.

Болить. І біль чомусь тонкий і світлий,

А течія стрімка. А лотос де?

Й вербі болить. Од болю гнуться віти

І плаче листя, і пливе, й веде...

На грядці бур’яни, і всюди пусто.

Прокинусь рано, вийду по гриби.

Я не знайду ніяк листка капусти –

Пече бабуся хліб... Якби, якби!..

І знову вечір, і зоря червона,

В сухих козельцях чмишуть їжаки...

Це – мого серця заповідна зона,

Де чую дотик рідної руки.