Світлана Козаченко / Як було

А нам здавалось, що пройшло все чисто:

Його взяли і вивели за місто,

А там – всього лише дещиця крові,

І ту розмили роси світанкові.

Та все було інакше, о, інакше!

Так, як тоді воно бувало завше...

Були різки, і “кішка” з пазурами,

І в муці нелюдській Мадонна – мама.

Був хресний хід – найперший, невмолимий.

Була весна. Мабуть, цвіли оливи...

Вінок із терня впився в плоть жертовну...

Чи може Бог уподобитись овну?

Людина тягне, йде, то пада раптом,

І шкіри висять скрізь криваві клапті.

Нестерпна спрага, біль. Де межі болю?!

Хутчій кінець, що дасть жадану волю...

Та жертва вимагає крок за кроком

Для свідків змалювать панно широке.

А фарби вибір, як завжди, скупий –

Червоне все, лиш вечір золотий.

Той вечір, що настане після бурі,

Коли покинуть стражники похмурі

Пустельні схили пагорба святого,

Не стрівши по дорозі вже нікого.

Десь був Петро, і прийде ще Хома,

Прощення Агасферу вже нема,

У зашморгу – кому було найважче,

Минули розпач, біль... – і все це нащо?

А ранок устає, й холодні роси

Омиють Божі руки й ноги босі.

І сяйво прийде в світ і в людські душі,

Бо Він сказав: “Їх врятувати мушу”.

Хто Він такий – чи Бог, чи чоловік, –

Того ніхто не знатиме повік.

Але Він був, і це Його офіра –

Вогонь добра, любові, щастя й миру.