Світлана Козаченко / Київська нута

Вже починають падати горіхи,

Ступає осінь м’яко по листках,

І шелестять вони. Темніють мокрі стріхи

В музеї на похнюплених хатках.

По Голосієву барвисто ходить осінь…

І я ходжу, а поруч – ходиш ти.

Чому ж ми не зустрілися і досі?

Чом цілий рік – як осінь самоти?

Ти сам і сам. І я сама без тебе.

Шукаєм щастя – знайдемо полин,

Пожухлий, сірий, як осіннє небо…

Ну, хто коли щасливим був один?

Вмирає листя, а любов не смертна.

Душа вмирає – а любов жива!

“Хоч би з собою треба буть відвертим…” –

Відносить вітер згірчені слова.