Остап Сливинський / Yesus Christ
Ванна
Може, я чогось не навчився? Ти сказала: чекай, я перевдягнусь;
у шпарині дверей мінилося світло, і я пробував читати твій рух,
але письмо було невиразне, зізнайся, там був іще хтось? Може,
вогонь із запалених баків відбився у дзеркалі, або якась комаха проникла
до самого вольфраму?
Намагаючись
бути чесними й точними, шукаючи найрівнішого світла,
ми заплутались у примітках?
Самі у ліжку,
притихлі,
в притулку для
бездонних собак.
Yesus Christ
Усі ми вийдемо звідси, ніби з кінотеатру,
В гарячий порожній двір, де нема ні душі,
Тільки cонце й підрізане коротко гілля дерев.
Наберемо в легені
гаряче порожнє повітря.
А Він догорятиме там, на померклій сцені,
Як смолоскип на площі, де розбіглися демонстранти,
Під дощем, на
вітрі придуманих Ним морів.
Буде стояти і вказувати нікому на двері,
Які назавжди відчинились.
* *
Ми були останні.
Хтось гуркотів металевими шафками, хлопець і дівчина
З однаковими татуюваннями витиралися
Довгим рушником. Гуснула смарагдова
Вода, поки на дні зав’язувалось якесь інше життя: осад,
Світлистий планктон. Так малюють душі, коли вони
Виходять із тіла у холод. Так постіль,
Хитка й безіменна, буде витись для нас на останньому поверсі.
Святим є той, хто запізнюється.
Хто на виході озирається, щоб побачити, як зал накриває
тінь.
* *
(для Тані)
Весна починалася звідси, з грядки мокрих ірисів,
Із каламутної телефонної кабіни, де чути лише перестук дощу,
З кольорових іграшок, прикритих цератою, з наших надій,
Що їх вистачило б на кілька заблуканих в океані флотилій,
Зі знаків, які залишала для нас полохлива рука.
Любов схожа на пральку, що впала у море, ще
Повна білизни. Що ми могли знати тоді?
Що рука, котра проводила світло за нами, тим часом місила наш одяг
У прозорих обертових дверях?
Що любов, обпливаючи острів, колись розділиться на рукави,
Як мова на діалекти: праворуч – твоя, відважна й швидка, як
Прапорець, вистромлений у безконечність,
Ліворуч – моя, приглушена, ніби сурмач,
Якого змусили грати у шафі, повній чужих плащів?
І ти обертаєшся й бачиш – салон розігнаного на трасі авта, де хтось кохається на
задньому сидінні, комета, повна своєї бджолиної таємниці.
Я з мешканцями вокзалу, яких він регулярно викашлює на платформи опівночі,
коли починається нічна санітарна година,
і ті під поглядами дорожньої поліції п’ятдесят дев’ять хвилин інсценізують від’їзд,
насправді ж чекають миті, коли можна тихо повернутися.
І я – чекаю. Ніби зліквідоване міністерство шляхів сполучення, темна споруда серед звичайного міського руху,
в якій осіло всього лише кілька сердець.