Ольга Волинська / НЕВДАЛИЙ ДЕНЬ

Це була не п’ятниця і не тринадцяте. Але з самого ранку мені страшенно не щастило. Коли зібралася прийняти ванну – відключили воду, а коли захотіла заварити каву - кудись пропали сірники. До того ж на маленькі скалки розбилась моя улюблена чашка. Несподівано у двері подзвонили. У вічко я побачила свою сусідку.

- Привіт Оксана, в мене є до тебе справа, - з порогу безцеремонно почала вона.

- Заходь, - я пропустила в квартиру 37- річну Лесю. Можна подумати, ніби у мене був якийсь вибір.

Небажана гостя впевнена пройшла в кімнату, вмостила свій широченний зад на дистрофічне крісло, і почала з насолодою бідкатись про долю якогось Хуана Карлоса з чергового мексиканського серіалу.

- Уявляєш, він лишився з некоханою жінкою через дитину, але виявилось, що це не його дитина, а Фернандо. У цей час його справжнє кохання Моніка потрапила у катастрофу і втратила дитину вже від нього, а далі...

- Лесь, послухай, у мене зовсім немає часу. Сьогодні у мене важливий концертний виступ і до того ж День народження найкращої подруги.

- А-а, тієї нахабної курки, що думає тільки про те, щоб найкраще вичистити своє пір я? А я тобі, значить, вже не подруга?

Після довгого потоку скарг та докорів, мені все ж таки вдалось виставити її за двері, неначе важкий мішок з картоплею. Отак завжди: вона з’являлась у самий невдалий момент. Я причинила за нею двері, наївно думаючи, що на цьому мої неприємності скінчились.

Зібравшись до виступу (я відкривала важливу презентацію у мистецькій галереї грою на фортепіано) востаннє поглянула у дзеркало. Потойбіч прозорого скла, на мене визирав втомлений та насторожений погляд. Потрібно було поспішати - до відкриття залишилось зовсім мало часу.

Я вискочила з дому та, ігноруючи всі правила дорожнього руху, перейшла дорогу на червоне світло. Іномарки терпляче пропустили мою нафарбовану нахабність. Мені довелось майже 20 хвилин стояти на зупинці в очікуванні потрібної маршрутки. Повз нас пролетіло три переповнених мікроавтобуси. Нарешті з великими труднощами я запхалась у тролейбус. Він був схожим на велику кулю, наповнену роздратуванням. За «доброю» традицією мені кілька раз наступили на нові черевики і відірвали ґудзик на пальто. Водій, як навмисне, зупинявся так різко, ніби попереду за два сантиметри відкривалось велике провалля. Мій каблук підступно розхитувався, обіцяючи при найменшій нагоді відвалитись. І така можливість йому скоро підвернулась. Ще повністю не оговтавшись від пологів тролейбуса, я помітила позаду себе чоловіка у кремезних солдатських черевиках. Не встигла і кроку ступити, як у мій аварійний каблук з усього розмаху врізався лихий чоботята. Каблук ледь чутно скрикнув і ... віддав Богові душу. До виступу лишались лічені хвилини.

Знайома дорога до мистецької галереї перетворилась на тортури під прицілом сотень насмішливих поглядів. Кожен зустрічний вважав необхідним відпустити якийсь жарт. Я могла сміливо відкривати ще одну Червону книгу: Книгу образ.

На моєму виступі стояв жирний знак питання. Знайомі музиканти намагались підказати рятівні ідеї, але часу залишалось дуже мало. Глядачі вже з нетерпінням очікували початку дійства. В останню хвилину хтось приніс неймовірно потворні сірі туфлі, які зовсім не пасували до мого одягу. Але вибору не було.

Ведуча розпочала відкриття виставкового сезону робіт художників з усього світу. По виразу їхніх облич, було зрозуміло, що в цей час вони з насолодою приймають наркотики похвал.

Я з гіркотою оглянула своє обшарпане взуття. Захотілось відмовитись від виступу, але було вже пізно. Мій виступ оголосили.

Йдучи до фортепіано, я з усіх сил намагалась прикріпити увагу присутніх до своєї навмисне веселої фізіономії і так захопилась, що ледве не пройшла повз інструмент... Неначе старий дід, покрихтів піді мною круглий чорний стілець і руки повільно лягли на клавіатуру.

Це був музичний твір про Сонце Дебюссі. Світлий та красивий. Але я перетворила його на прийомного сина своїх потворних туфель. Я зіпсувала всі швидкі пасажі, забула шматок тексту, який, тут же пропустила, а ще якийсь фрагмент повторила аж тричі. Це був несусвітній жах та сором.

Емоційне закінчення твору зав’язало на моїй шиї останній вузол ганьби. Не піднімаючи погляду в зал, я вклонилась. Чекала, що на мене ось-ось посиплються образливі вигуки, або, що страшніше – опуститься завіса мовчання. Але публіка голосно зааплодувала.

* * *

Я босоніж сиділа у взуттєвій майстерні, очікуючи поки без черги полагодять мій «обламаний» Туфель. Насмішливі погляди обліплювали ноги, але почуття сорому померло ще у галереї. Нарешті каблук був прикріплений на місце.

- Скільки, скільки? – перепитую вартість у чоботята.

- Але ж це зроблено поза чергою, - отримую вагомий аргумент.

Протестувати глупо. Я розраховуюсь і знову відчуваю себе нещасною. Ну і день видався сьогодні!

* * *

За святковим столом моєї найкращої подруги Іри зібралось багато гостей. І до моєї великої втіхи, серед них було немало хлопців. Проте кожен з них мав якусь неприємну особливість. Олег, наче похітливий гусак, голосно гиготав та обмацував всіх дівчат. Уникнути цієї участі вдалось лише Іриній собаці – Норі, яка відчувши недобре, обходила гостя десятою дорогою. Вадим не відводив зачарованого погляду від пляшки оковитої, повільно роздягаючи її поглядом. Схоже, дівчата його зовсім не цікавили. Макс виявився флегматичним занудою, Вітя не знав про що розмовляти з дівчатами і понуро мовчав. Інші парубки мене не приваблювали і скоро я зрозуміла, що йтут – велике невезіння.

Іменинниця була неперевершено красивою. Довге руде волосся хвилями огортало її струнке тіло. Бойфренд Іри Стас, як здоровенний поліцейський пес, весь час знаходився поряд з нею і був готовий вчепитись у шию противнику за будь-який підозрілий погляд.

Повільна легка музика дражнила злегка оп’янілу уяву. Мені згадувались усі кохання по черзі: невдале перше, невдале друге і т.д. Нарешті спогади дістались того берега, де я зустріла Сашу. Невисокий, русявий, веселий. Як молочний шоколад, солодкий. Ніжний як морський бриз. Без попередження він зник у самому розпалі наших почуттів. Я думала про нього як про нерозгадану таємницю, про красиву ракушку, перли якої так і не вдалось мені побачити. А, можливо, їх просто там не було?

Новий рок-н-рольний мотив витяг мене з теплого ліжка спогадів. Посеред кімнати витанцьовував, і досить непогано, хлопчина, який ще хвилину тому здавався нічим не примітним. Упродовж танцю він дивися на мене, ніби запрошуючи приєднатись. Я не люблю рок-н-рол, але , щоб задавити нудьгу, я вийшла на середину кімнати і склала дует колишній сомнамбулі. Ставало дедалі веселіше. Через хвилину вже вся кімната підстрибувала, реготала та крутилась у шаленому ритмі.

Коля, так було звати мого нового знайомого, терпляче чекав, поки я погоджусь на наступний танець і ревно охороняв свою незайманість. Він веселив мене своєю несміливістю. Ввічливий і тонкий, неначе ніжка кришталевого келиха. Виявилось що він пише портрети.

- А скільки коштуватиме мій портрет? – кинула хлопчині підступне запитання.

- Одну посмішку, присвячену тільки мені.

- Згода! Знаєш, ще ніхто не писав для мене...

І тут до кімнати увійшов Антон – брат моєї найкращої подруги, який нещодавно повернувся з армії. Він увірвався наче, свіжий вітер і поперемішував у мені всі слова. Здоровенний красень з безпрограшною зброєю очей. Він поцілив у моє серце і переміг з порогу. Коля проникливо відчув ситуацію і з благородним відчаєм залишив кімнату. Антон впевнено вмостився біля мене і вийняв велику валізу компліментів, які збирав усе життя. Похвали для дівчат будь-якого типу: блондинок, брюнеток, лідерок, тихонь. Я розуміла, що це лише гра. Азартна і страшенно прибуткова гра. Навмисне покинувши здивованого Дон - Жуана я пішла танцювати. На щастя, каблук не хитався. Звучала моя улюблена пісня Мадонни. Антон розрядив не одну обойму своїх найнебезпечніших поглядів, але я робила байдужий вигляд, хоча краєм ока спостерігала за його роздратованою безпомічністю. Тим часом, моя розкутість неначе червона шматина діяла на інших хлопців. У них прокинувся інстинкт завойовників, що дедалі дужче розпалювало проігнорованого Казанову. Більше того, я свідомо дражнила свою жертву. Доводила усю нікчемність його валізи з дешевими компліментами, його повне фіаско на сьогоднішній вечір.

У Антона загорілись очі. Я боялась, що пожежа спалить його зсередини. Тепер він ні на мить не відводив очей. Нарешті мої невдачі закінчились, - подумала я. Антон, сам того не підозрюючи, потрапив на мій крючок. Подальша доля вечора здавалась вирішеною.

Я взяла з рук Антона своє чорне пальто. Він галантно розшукав серед різнокольорового безладу мій шарф і запропонував провести додому. Невдачі закінчились, - повторила я собі, поклавши долоню у простягнуте ручище Антона.

По дорозі додому зламалося наше таксі, а розлючений водій відмовився віддати гроші. Довелось йти пішки. Незабаром, гурт підгулявших молодиків ледве не втягнув у бійку мого проводжатого, добряче налякавши нас обох. Автобусів вже не було, а на таксі не вистачало грошей. Поки ми нарешті дійшли до потрібного будинку, то сильно змерзли. Я майже не відчувала пальців ніг та й руки сильно змерзли, навіть в рукавичках. Втомленим голосом Антом спитав номер мого телефону і якось автоматично поцілував на прощання.

- Сьогодні не п’ятниця і не тринадцяте, - сказала я, увійшовши в квартиру, - то чому ж мені так не щастить? Я пройшла у кімнату і упала у тепле крісло. Замість радості я відчувала лише біль та втому.

Раптом я дещо пригадала і аж підстрибнула на місці. На днях мені подарували новий телефон і виявилось, що за старою звичкою, я дала Антонові ще й неправильний номер!