ЛЕСЯ КОВТУН / КАЗОЧКИ ТА ОПОВІДІ

Жила у однім селі одна дівчина, така бідна, що не переказати. Мабуть біднішої у селі

й не було. І от вирішила вона йти на базар, спитати що ж продати аби прожити.

Стрівся їй там один чоловік і каже, - а ти продай Бога з хати.

А як же його зловити, чи знайти в хаті, де сидить? – дівчина спитала.

- Помети, поскреби по сусікам, по закуткам, ось і наметеш. Принось те мені, а я тобі продам, і гроші матимеш.

Так вона й зробила, попідмітала поскребла, хоч нічого й не побачила,сіла тай заплакала – нужда заваляє тебе Бозенька продавати….Коли чує голос звідкілясь.

- Продай та й жди, що заробиш - твоє, а інше людям. А до тебе я колись повернусь!

Тим вона і втішилась. Понесла в попелі ЗМЕТЕНЕ усе базарному дядькові. Він забрав мішок, пішов продавати.

Не знаю як розказував людям що за НЕВИДИМЕЄ продає, таки усе розпродав й грошей купу приніс. Поділились вони з чолов’ягою, стала на очах багатшати дівка, й люди у селі не бідують.

Та, ось, тільки не вертається до хати Божок. Вона, вже й цвяшок прибила на стіні, аби не відпустити більш. А сказано, не вертається!

Вже й не радують її нові статки-достатки, коли все почало прибувати у хату, й коло господи. Мучиться бесталанна дівка наче провиною. Пішла вона тоді назад просити у людей частку того НЕВИДИМОГО, що колись продала. А люди її видурняли. Мовляв, якась НАВІЖЕНА, - тепер у кожного в хаті є своє добро, злагода. А ти, дурна, мовиш про розміняного Бога. Не витримала вона й пішла топитись.

Коли чує - бульк, хтось наче у воду камінь кинув. Глянула, стоїть малий хлопчик із соломинкою за вухом і каже, дівчино, а купи у мене Квітку Папортну, і суху соломинку на долоні показує…

Тільки підійшла Небога, а хлопчик смикнув руку так до себе, що їй наче Бог у пазуху вскочив!

Перехрестилась дівчина і враз повеселішала, назавжди передумавши маятись чи топитись.

А опісля вже ніколи Бога не відпускала більш з хати, і не продавала! Як скажіть, людям про таке розкажеш…

Поселив якось Бог українців у Пекло, ані за які там провини, просто – взяв і поселив!

Живши до цього у раю, звикли до вічних вольностей, були українці таки на всякі витівки гараздні.

Тому ставши до них своїм іншим боком, вже не став охороняти браму. Давши їм ключі від воріт, пішов собі…

А їм того тільки й треба.

Не маючи звички охороняти край, пустились вони до облаштунку життя. Рік минає, два, а за ними й століття та віки. А толку немає, сказано ж, - Пекло.

Вже й хаток набудували у там, й сім’ї позаводили. Скрізь казани киплять, добре, а їжа просто сама вариться. Облінішали і жінки їхні, зовсім не годують чоловіцтво, дітей …

Тільки ворожать, лупаючи соняхове насіння, що саме виростає скрізь, не треба й засівати. Лиш до гадань вдаються, - чи будуть завтра знову кипіти котли та грітиме добре вогонь у спину!

Не витримав того Бог. Зібрався він й грізно блимнум блискавицею з неба!

Та не злякались зовсім вони. Правда, дехто впав на коліна й крикнув - Перун, Перун!

Взяв таких Боженько й визволив від маяти пекельної. Мовляв, хоч вигадаками – та хай поживуть! А іншим чого ж втрачати, вони давно ж мертві, - варись собі в окропі.

Невже не схаменуться, що тепер у Пеклі? – задумався Бог.

Гримнув, аж землю здригнув. А українці тільки дулі показують. Бо Фомками невіруючими поставали. Кожен свого котла шанує, дрівець підкидає, і як хатину - смолою підмазує.

Тоді взявся Бог на вигадки, надів крила, обернувся білими шатами й пролетів над Пеклом.

Повернулись українські голови лінькувато, правда, дехто перехрестився…Того й забрав з собою Боженко.

А коли Темним Ангелом нарядився, стали до столу припрошувати. Кажуть, сідай та сідай, з нами горілку питимеш.

Ох, і розлютився на них Всевидний Боже. Зрушив камінь, зрушив і киплячі котли просто на небожні поселення.

Лиш тоді зібрались українці з думкою, що не у Ладу вони Божім, а у Пеклі Піднебеснім. Треба душі скоріш рятувати…

Впали вони на коліна, а Бог каже, залазьте назад у зручні вам котли, я вас більше ніколи не турбуватиму.

Ось вони й залізли!

А він додав вогню Пекельного , й спалив навічно отих Неборак. А хто врятувась, тому кажуть, - тепер вічна відраза дулі крутити, та у небо показувати…

Ось і казка вся.

БАРАБАШКО

У одному із помешкань сучасної „багатоквартирки” жив собі сумний Барабашко.

Так кликали колись люди Домовичка, що любив пошуміти у протягових відсіках та

стінах помешкань.

Та не стало затишним йому жити, відколи люди оселилися у блочних будовах, назовсім забувши

про нього... Наробивши собі нових правил життя, повикидали з домівок затишні для Домодушка

грубки, димоходи, із йому любо цегляними перепічками. Куди частенько міг зазирати, й тихо „побарабашитись” собі у стінах...Оте його шумовіння в грубах, люди називали протягом.

Помічаючи Барабашкову вовтузню, колись розпалюючи печі. Був він тоді в пригоді!

Але змінив люд у своїх домівках глиняні горщики й черепки,( у яких зазвичай полюбляв висиджуватись Маленький Обережник домашнього затишку) на сучасний посуд та бистрі мікрохвильовки.

Вже відтоді ніхто не пригощав Барабашка п’янким духом кукурудзяної, чи гречаної, або кабакової каші. Смачно запеченої у рудуватих слоїках, огорнутих тістом, як здавна водилось у господах!

Цей смачно вершковий дух теплом підживлював усю Домовичкову прозорість. Щедро звеличувавсь він тоді у силі,і уявіть, навіть міг би налякати чужинців, зайд чи собак, що бродили попід оселями у старі часи. Тепер був нікчемно маленьким й непомітним своїм пустотливим шарудінням

у стінах.

Змушений такимм перемінами, теперішній Барабашко тужити насамоті. Лякливо забившись у заржавілі „бокси” під’їздових скриньок,що давно одслугували людям. Уміло передаючи колись поштівки та листи, нині усі писали один одному в інший спосіб.

Тож старі бокси, роззявивши залізні роти, завмерло висіли у житлових багатоквартирних під’їздах.

Аби якось звернути на себе увагу, чи хоч привітатись з ким вранці, Маленький Обережник поселився поближче людських осель. І як хто заходив до під’їзду, потішно залізним „зойком” тихо заскрипував іржою, струшуючи трохи присохлу фарбу зі скриньок.

Будучи ОХАЙНИМ І СПІВУЧИМ Домовичком, важко терпів цей Обітник досить брудне сусідство із сміттєпроводом. Зовсім не знав, як вивести досить НЕХАТНЮ звичку у людей.

Тож мрійливо злітав іноді до стелі найвищого поверху під’їзду, де одиноко ловив незнані ШУМИ гомінкого міста. Бо кортіло дізнатись йому – яке ВОНО, оте велике місто. І хто так гарно заспівував уранці на шумних перехрестях вулиць?

Нерідко чув Барабашик про диво тролейбуси й автівки, але не відав, чим бо слугували вони людям.

Перебуваючи у захолодних скриньках часто сумував по теплу старих горіщаних долівок, де можна вдосталь погратись із сірими «попелястиками». Так прозивав Домовичок приблудних кошенят, з вусиків яких турботливо знімав павутиння, і перебував з ними мокрі днини.

Але тепер усі Котя сиділи сумирно по квартирам, слугуючи діткам майже м’якими іграшками…

Ні з ким і поганяти грайливо сухими листочками над горіщаних коминів. Жаль і самих горіщ не водилось в бетонниках житла!

Як справжній ПОХАТНІЙ ДУХ, в холодних поштових скриньках Барабашик міг ютитися

лиш влітку, найбільш шанував тепло. І коли восени його вітродуйні братии - Стриба й Стрига починали завивати холодом у під’їздах, бідолаха їжакувато ховався у пустку ліфтової штольні...

Та одного разу вирвавшись із незатишної домівки, ясної днини він випорхнувся на омріяний дах багатоповерхівки. Ранкове й весняне сонечко ледь зігріло смолисте покриття даху. Звісивши свої ніжки, Барабашко зручно вмостився...

Він так залюбувався кольорами рухливої вулиці, й не помітив, як знесло його

Поривітром до гамірного перехрестя.

Схожі на розфарбовану гусінь, тут скрізь снували мирні тролейбуси, наперегонку перехоплюючи швидких пасажирів. Замережили так своїми чудо-рекламними забавками, що Барабашик аж розгубився.

Дивись, ось пробігла жовто-рожева „Мівіна”, і наче справді забризкало фіолентом Фанти …

Грайливо його закрутило смарагдо - синіми бульбашками із веселкових реклам всіляких там „Спрайтів та „Кока Колл»...

Чіпси, Жуйчики та Пепсі-розфарбовки за день заморочили яркою маячнею

прозору голівку Домовичка, що надвечір ледь чалапав він по бруківці своїми Маленькими Чалапками. Бідоласі хоч де марилося знайти шматочок домашнього прихистку!

Й нарешті, неподалік слабко зачувся аромат пиріжків. Барабашко полетів до схожої на димохід пластикової труби, із надписом „МАКДОНАЛЬДс”. Звідки повівало трохи гіркуватим, але теплом пекельні. І задумавсь тут висидіти Домовичок, стуливши оченята на відпочинок...

І ось, наче за помахом Чарівної Палички, просто навпроти натомленого Обережника

зупинився зовсім порожній Троллейбус. Розтуливши привітно ВОРОТА своїх новесеньких дверей. Стояв весь у казкових наклейках, фантиках, заманливо розфарбований малюнками та

персонажами з мультиків. А веселі дитячі обличчя з вікон припрошували самого Барабашика всередину!

Довго не роздумуючи, він хутко спустився донизу із штучно пластикової дахівниці того „МАКДОНАЛЬДу"

Всередині чарівного салону з чорно сучасними перилами й шкіряними кріслами, поза уявних

для нашого Домовичка, знайомо повіяло житловим духом. З тої саме грубки, подумав Духмянник, де і знаходилось МЕХАНІЧНЕ СЕРЦЕ троллейбуса! Заманюючи стомленого Обережника до пригожої домівки на колесах...

За мить, голосно гудівши, Барабашко завивав від щастя. Колисково приспівуючи розмірною ходою приголомшеного Похатника теж поніс новенький тролейбус ХАТКА по вечірнім вулицям й проспектам. Тепер він усе розумів, ХТО так радо заспівував в ранкових тролейбусних перегуканках великого міста.

Поселив якось Бог українців у Пекло. Ні за якісь там провини, а просто, узяв, та й поселив.

От живуть вони там рік, два, сотню. Вже дивись і обселятись стали, кожен власного котла завів, вже й одружуватись стали. Ніхто один не варився у котлі, родиною веселіш бо.

Прикрашають навколо усе, марно час не тратять. У кого красивіш розмальований котел, заможнішими вважають. Розлінились в тім Пеклі українці зовсім. Не треба за возом ходити, не треба дрівець рубати. Саме ж кадило жарить, їхні жінки перестали й сім’ї годувати, нащо. Сидять тільки розніжено, та лупають собі соняшникове насіння, що саме скрізь проростає, не треба сіяти. Сказано ж, Пекло!

Дививсь на всеє те Бог, і розгнівався дуже. На сердитім наказі послав до українців свого посланника Ангела Крилатого, полети білокрилий, навчи смирності та покаянню.

Пролетів Ангел над Пеклом, широко крилами змахнувши, ніхто не злякавсь, тільки дехто перехрестився. Забрав тоді Боженко їх до себе, а інші сидять, не колихнуться. Знову насіння плюють, та дулі у Небо показують. Ще дужче розлютився Бог на українців.

Наслав другого Посланця, чорнішого за ніч, ангела Крилатого зі стрілами. Вдарив той лучистими стрілами. Трохи струсонув Пекельний спокій, котли повивертав, навіть ошпарив декого з мирян. Впали вони на коліна, дехто навіть злякавсь, закричавши язично: ПЕРУН! ПЕРУН ! ПЕРУН !

Повідбирав тих довірян Боженько, мовляв нехай хоч вигадаками, а поживуть у мене.

На остальних змусив далі терпіти пекельний вогонь. А їм це не завада. Киплять вічні котли, у спину тепло…українцям того досталь.

Не витримав Бог української терпимості, додавши пекельного вогню порозривав їхній устрій. Землю повивертало попід котли й саме пекло накрило з його сталими жителями.

Не залишилось і сліду.

А хто врятувався, кажуть, відтоді назавжди покинув звичку – у небо дулі показувати!

От і казка вся…

ЧАРОДІЙ НІХТ ТА ОКРАЙНА

Якось у одній державі, що звалася Окрайня, настали такі часи, коли практичні жителі цієї країни усьому навколишньому стали складати ціну, навіть власній мові.

Й дозволили продавати ці люди її „ні за гріш” всякому, хто купить. Наївним людям просто не вистачало глузду берегти у домі давно застарілий „скарб”, з котрого, як здавалось, не було зиску у їхнім побуті.

Тому й почали вони здавати рідну мову, як непотріб у чисельні, вже на той час, так звані пункти „Прийому Мови” від злого та прехитрого Чарівника на імення Ніхт. Це мережа його прелукавих „ПУНКТІВ ” розповсюдливо зростала по усім людськім світі!

Чи то у Африці, чи у Америці…навіть на самому Північному Полюсі, стояли розцяцьковані Ларчики

Паскудних Агенцій самого Ніхта. Де довірливими окраїнцям звідусіль, дозволялось першими СПЕКАТИСЯ рідної мови, без зайвого торгу!

Адже цей прехитрий Торгун Ніхт насправді був Прибульцем із мало кому відомої Галактики „Косматих Політанців”. І мав він довжелезні косми, як у нашої казкової Баби-Яги, гидко зелений крокодилячий хвіст, що приховано скривав від людського погляду.

А для бесхитросних окрайців скидався собі на сумирного бізнесмена, захопленого чи то колекціонуванням, чи простого торгаша «Гербалайфами»

Насправді ж виманював той Ніхт чисто джерельну мову із ненависної віками земної Окраїни, де кортіло за тисячі галактичних років врешті звести рахунки за висміяного колись людьми Зеленого Хвоста!

Тому у ОБМІННИХ ПУНКТАХ МОВИ він щедро осипав саме окрайців сумнівними купюрами із власним зображенням водяних ПАВУЧИХ ЗНАКІВ його цивілізації. Як водилось на його рідній Планеті Гейзер, НІЦ із жителів не мав ані рук, ані ніг. Лишень кипіли там Одвічні Вулкани та Гейзери, й не було спокою його Лускатому Тілу! А найкращими уміннями у тих Косматих Політанців, уявіть, було - вміло обвиватися навколо чужої шиї, аби жити непоміченим...

І врешт часи зеленоволосих на Землі не забарились, як прийшла потрібність в убогих окраїнців продавати незриму власність.

Усї бажаючі у тій державі Окрайн дуже легко прощались із РІДНОМОВОЮ, взамін втішаючись залишками домашнього „суржику”, таки зручного в побуті. Заради пошарудіти лиш в кишенях очікуваними зеленими бумажками, люди товпились до обмінних пунктів Чародійника Косматого.

А всесвітнє братство „Збирачів Зайвих Речей” від пихатого Злостивця спішно мережилось по Землї, невпинно зростаючи довгими гілками. Неоглядність прихованої ним Мови не вміщувалась у звичних Льохах однієї країни. Й тому почав Ніхт виношувати плани заполонити усі континенти світу повзучими Тунелями Косматих…

Коли не чутно стало в світі жодного окрайського слова, стали земляни потерпати від спраги по чистоті Джерельних Вод. Сухо пересохлі витоки колись повноводної ріки Говіркова стекли, а очі прозоро смарагдових Мовних Озер назавжди замулились…Навіть Живичні Затоки, які споконвіку поїли щедротну земля, замулились відстойним суржиком.

Радів прехитрий Ніхт Німтуріді (таке мав повне ім’я), звелів спорудити на Землі за власним проектом багатоповерховий Палац Мовних Презентацій у формі пірамідній. Й у підземних бункерах глиботно приховав там дорогоцінність Мовних Скарбів. Мстиво закозирював сам у світі людей

Зовсім скрутно стало тоді в Маленькій Окраїні. Маленькі Окрайці на очах перероджувались на тих Невігласів, які все забували й плутали досі знані речі. Як спитають їх бува, де права рука, - вони безмовно кивали на ліву…Багато чого загубила пам’ять жителів тої країни.

Відтоді, як пересохли у Рідно Криницях струмки, не пили люди і не їли солодко, а лиш споживали. Бо усе преподавалося в штучнтх тюбиках. Як не плодили їхні землі і не заводнювалися озера.

А лукавий Німтуріді, уміло обдуривши нарід, щедро заповнював зелені магазини гидотно галактичною їжею під назвою „КОSМО”. Окраїнці охоче споживали те „ідло”, і не відали, як звертатись один до одного. Розпочинали і себе кликати забувлянами. Навіть державу свою перейменували у Забувляндію, назавжди втративши її прадавню назву.

Прибулець Ніхт розпочав правити новітнім ладом Німтурянським, себе проголосивши Імператором країни Невігласів. Непомірно радіючи владою над забувлянами й забувлянками.

І лиш на свято Імператора Забувляндії, що трапляло раз на рік, показово розкидав народові якісь жалюгідні пакетики прозорої рідини, яка ледь нагадувала воду. Але людську спрагу по чистоті джерельній - вона ніяк не тамувала.

Та одного разу, на одному із Імператорських Свят, сталось несподіване. Саме коли на площі гуркотіла урочиста феєрія на честь Всемогутнього Ніхта, у підземних бункерах його Палацу Презентацій щось загуло глибоко у надрах, аж тріснув під ногами розпечений посухою асфальт...

Гуркотіння дужим поштовхом стрепенуло давно приспану землю. І в урочистім Мега центрі на волю випорсався надмогутній стовп водяного Круговиру. Блакитними вибухами свіжини нараз вихльоснувся Фонтан крізь склянії поверхи Палацу Презентацій, затопивши переляканих забувлян та прислужників того Косманця.

Ніхто не кинувся рятувати далеких од правди Космо Прибічників, бо не уміли вони просто заголосити про порятунок, а кричали навпаки!

А розпачливі люди засьорбали жадані краплі джерельні й почали ретельно вглядатись один у одного, усе пригадуючи серцем.

Рідномова, роками сперта зеленими чарами Косматого Політанця порозривала всі замки й затори навкруги. Закрутивши всіх і всякого забутим Веселковим Перевеслом щирості. А підтримана живими чуттями, спільно омила весь той Німтуранський Непотріб.

Самого хвостатого Прибульця оплутаного мега Галактичними Надбудовами, втовло в його ж бридке жабуриння облуди!

Люди кинулися тамувати довгу тисячолітню спрагу простотою Сплесків Душі. Захлюпались, наче дітки у іскристих краплинах, що бризкали навкруг і підживлювали джерела домашніх криниць.

Омиті від злостивих сурогатів, щасливі окрайці привітно обнялися і проговорили врешт один до одного ЗНАЙОМИМ ЩИРИМ СЛОВОМ ПРАВДИ!

1999 р ЛЕСЯ КОВТУН