Володимир Селіванов / Володимир Селіванов: Згвалтований вакуум (Самоінтерв’ю)
(Або проблема сексуального і дисексуального дискурсу на тлі нової книги поезій Володимира Селіванова «Етнобузок. Малий голосарій» та електронної версії роману «Земля о(е)рогенна»)
Чому я повинен приховувати, що це самоінтерв’ю? Є такий жанр, є. І він досить тусовочний. Інші замовляють матеріал, а я не хочу. Я заплатив гроші самому собі, а ви, якщо хочете, читайте…
— У
— Душа митця — це з народження вакуум, у якому відбувається самостворення. Там центробіжні сили. Там — основи духовного унівесуму. Це таїна самостворення світу самого себе. Всі прагнуть захопити цю серцевину: суспільство, вороги… Концептуально сформований вакуум формує місію священнодійства.
Ґвалтування — це вторгнення. Напад. Він постійний, коли говорити про людську душу, постійний для всіх століть. Вакуум душі бореться… Але частіше безуспішно…
— До чого найбільше прагне автор як сформована індивідуальність?
— Захистити незгвалтоване. Зґвалтоване — це коли твоє духовне, творче пішло нанівець.
— Що таке нанівець?
— Якщо відверто, то це формула «А не пішов би ти на…» Тобто тебе як індивідуальність конкретно посилають… Для манівця виведена всіляка методологія. Це йшло теж століттями. Радянське покоління письменників зґвалтоване відповідною парадигмою часу. Це трагедія і особистісна. А головне — література такого ґатунку (та, що зведена нанівець у контексті духовної і творчої правди) дисексуальна…
— Що ти маєш на увазі?
— Текст завжди несе в собі біомотив на несвідомому і свідомому рівні. По народному це звучить так: ми відчуваємо, чи здатен ще письменник трахатися чи ні. Трахатися у широкому розумінні — відстоювати духовні ідеали, творчі концепції… І тоді його текст може впливати на ці процеси як
— Сучасній літературний процес дисексуальний? Якщо так, то в чому це виражається?
— Це трохи виражається в іншому. В’ялість тексту — сама собою. А ще піна, пунш… Іміджування творчої продукції закінчується зніманням шкарпеток перед публікою і розпиванням пива… Можна займатися мастурбацією під час читання власних творів. Але насправді це не заводить текст. З часом піна осідає і текст стає самим собою… А на поверхню виходять тексти, які не розкручувались пивом…
Справа в тому, що тексти по справжньому читають не сучасники, а народжені в майбутньому. Тобто ми для сучасного тексту за великим рахунком мертві… А текст, відповідно, мертвий для нас І це так. Тому, що у нас ще відсутній код дистанціонування на сприйняття континуумних творів
— А живі класики Павло Загребельний, Ліна Костенко… Що з ними?
— А вони випробувані боєм. Це ті, що пройшли щеплення на дисексуальність. У них генетична сексуальність. У них історична настроєність, справжній континуум тексту. Це коли твір працює на вічне, він актуальний для всіх часів і народів, його естетична і художня палітра програмує новий дискурс… Якщо таке відбувається, ми маємо класика національної, а потім, якщо найвищий континуум, світової літератури…
— Як твої справи у цю епоху?
— А справи як комарі, гудуть і кусаються, ніколи не врегулюєш ними. Пикаті і волохаті, вони насідають знову, і ти почуваєш, що в черговий раз не можеш зібратися. Просто пливеш, не гребучи — риба, жаба, пуголовок… Пуголовком найкраще — це дитинство. А у дитинстві все прощають. Всі бешкетування, усі запаморочення… Мені і зараз іноді здається, що продовжується дитинство… Тобто питання «Як твої справи?» пролітає у вічності як луска з риби — легкий подимок у ніщо. І тому не знаєш, що на це питання відповідати…
— Що таке біль літератури? У чому це виражається?
— Звичайно, біль є. Це нерв, який ти відчуваєш. Нерв небайдужості, рівня самовираження, самодостатності, самопозиціонування, нерв ухоплення структури майбутнього мислення і на рівні соціальному, і художньому. Текст і повинен бути нервом, якщо це справжній текст, бо великим героям завжди болить…
— Чи шкодуєш за дещо нижчим художнім рівнем ранніх творів?
— А чому шкодувати. Автора не прикрасиш. Причини різні, а історичний результат один — текст. Врешті, все залежало багато в чому від самого автора. Хоч концептуальні позиції давала епоха. Її не ошукаєш. Вона моделює тебе. Щоб дистанціонуватися від трафаретів епохи часто не вистачає просто сміливості. Треба вийти на цей рівень і соціально, і художньо… Це як соняшник у полі. Один здійнявся на добривах, інший самотужки росте на глеї. Хоч буває, що і ґлеїстий соняшник бісівськи талановитий, буває, але це винятки..
— А за часом, що прожив, творил, шкодуєш?
— Та ні ж, ні. Це шкодувати за тим, який ти був насправді, реальний, не надуманий. Бог дав такий час, спасибі йому. Нам цей час перевідчувати. Немає кращого і гіршого часу. Все це буттєве гармонійне наповнення. Все це ріка, яка випала саме тобі…
— Чи є у тобі оте надвелике Щось, що вирізбляє у людині суперіндивідуальність?
— Якщо людина замислюється над своєю суттю і суттю вічного — це вже параметри індивідуальності. Для мене оте велике Щось бажано б окреслити у творах… Я, чесно, боляче видобуваю це щось, бо це серцевина творчої енергетики. Щоправда, вона або є, або її немає. Ви ж не забувайте, що всі функціонують у контексті великого призначення етносу, людства, кожен «заведений» до цієї системи на рівні своєї потуги. Не енциклопедії, врешті, визначають цю потугу. Щось інше. Знову таки — високе. Є ціла градація високого, куди хоче пробитися свідомість людини. Митець, справжній — око високого серед людської суті… Чи є у мені воно? Це не мені відповідати на це питання…
— Даруй, що ще раз порушую цю тему. Як виявляється сексуальне в літературі? Чи можна говорити про сексуальну флюїдність автора і форми її вираження? Сексуальність літератури, це плюс чи мінус? Чи є поняття сексуального заворожіння літературою?
— Мда… Ми вже літературознавчо вичерпались, коли дійшли до такого ракурсу… Перш за все, письменник виражає текстом весь свій біосоціальний комплекс. Він нічого не приховає. Все можна виявити…
Якщо виходити з позиції, що сексуальність рухає біоінтелектуальним творчим ритмом, то не треба нічого доводити…. Авторська життєва сексуальність, безперечно, заряджає текст рівно наскільки… Тут все зрозуміло. Несексуальні тексти лише функціональні. Метафора дає райдугу сексуальності.
…Грім у дитинстві і блискавки, і ти сидиш у плащі під дощем, розглядаючи своє тіло… Боязнь удару блискавки і трепітність відкритого тіла — дві недоформавані ластівки, що злетілися під мисливським батьковим плащем. Хто кого переборить? Я боязливо переміг усіх і сидів знесилений, тремтячи від раптової напруги солодкого переляку. Ще раз блисконуло. Різко зашелестіло дерево, ніби поруч полосонуло зміїним вихором. Тихо шепотів дощ, мов по клавішах моєї першої мужчинності… А далі буде симфонія. Своя, особлива, непроста, але про це ще треба було знати…
— А як з об’єктом сексуальності? Хіба лише працюють метафори..
Виразна чуттєвість тексту посилюється від рівня наближення авторської свідомості до обожнюваного ним сексуального об’єкту… Часто автор вишукує сексуальний ритмічний кайф лише за допомогою цього наближення, але не розтіняючи об’кт конкретного зацікавлення. Це своєрідна
— Хтось сказав фразу про ерогенність тексту. Може ти знаєш, що це таке?
— Це я сказав… Можна говорити про ерогенність тексту. Видобування своєрідної кайфової екзистенції відвертості… що синхронізується з архетипами вічного…
Кожна людини — система соціального і сексуального, зокрема, досвіду. Осексуалення героїв їх поведінки, творення аури вічного прагнення першообладунку, не обов’язково фізичного…
Любов — різноплощинна, вона як
Письменники все життя тікають від зображення справжньої власної любові. Всі ми насправді боїмося відкритості самих себе.
Відкритість — данина суперталанту Магія відкритості — ранковий дощ крізь срібне сонце самопізнання. Пригорнення тіл і душ, вічно просторова заглиблена чуттєвість, інтелектуальна синхронізація, що мучить споріднені душі.
Перше підглядання форм тіла у дитинстві… Маленький ромашковий епіграф до таїни сексуального початку.
Сексуальність —
Вічна ріка чуттів — настільки банальна фраза, що мене одразу починає нудити. Терміново замінюємо її. У мене — це стара птахарня, що розвалюється під сонцем і дощем. Я так мучусь від того, що цей розлад триває. Що душа не може простити себе за її (його) втрату… Що сталося? Але це вже інша новела…
Ніхто точно не скаже, що це таке сексуальність. Перша таки фраза — це власний досвід виявлення прихованого потягу… Література — це теж власний досвід виявлення прихованого потягу до самонавіженного відкриття самого себе як частини чистого світу. І тут чільне місце так званої сексуальності, бо ми так і не визначили, що це таке… Хіба це йдеться про статеву чуттєвість?
А, ще сексуальне заворожіння літературою…
Звичайно заворожіння. Художня система — це завжди заворожіння, а тут ще з сексуальною інтригою. В межах доцільності все прекрасне. Я б не розділяв би так все по поличках у авторському самовираженні. Це я кажу як автор. Як літературознавець… Так, є скальпель для тексту. Відкриваєш перший пласт, другий, а ось і авторова душа, диви, а думав сховається…
— Т вої кумири сексуальності тексту?
— Міллер, Пруст, Жене…
— А який би ти назвав свій текст який може потягатися з вищезазначеними авторами?
— Роман «Земля ерогенна». Я його писав п’ятнадцять літ тому і рівно п’ять років. Боязко почав вичитувати комп’ютерний варіант. Надзвичайно серйозна річ. Я писав її в стіл, не сподіваючись, що її можна буде надрукувати. Аж ось маємо такий час. Тут проблема лише з читачем. Щоб зрозумів. Надто відверто, не
— А конкретно, «Етнобузок…» річ сексуальна?
— У філософському розумінні — так. Етнічний поетичний атлас за задумом — симфонічна штука і це передбачає різноаспектність представлення. Справа не в кількості використання понять прутень, піхва… Богемність тіла, обладунку, чогось такого, яке ніколи не висловиш словами, а яке освячує рід…
— З часом кожна людина себе потроху забуває… Це про стирання сторінок пам’яті. Як у тебе проходить процес стирання інформації?
— Я себе теж забуваю… Забування — легка стрижка трави на левадах пам’яті.
Запах трави у цьому косінні безцінний. Ось що корисно у забутті. А ще бігання голими по снігові цноти.
Сніг цноти — роз’ятрене сумління, що ніколи не горнеться до тебе, а завжди відлюдькувато зависає між очима того, кого любиш…
Кого ми любили? Навіщо? Скільки треба тисяч кілометрів, щоб забути все? Але я люблю тебе і тебе за те, що ви можете iнодi забути мене тiльки тодi, коли забуваєте себе…
Я знаю, так не буває, це просто поетичний дискурс, кування зозулі пам’яті за щасливими днями. Але спасибі за фантазію душі…
— Де ти живеш? Чи вистачає у тебе простору?
— Це
…Трикімнатна квартира, яку сплачує банку університет, поки працюю. На стінах — картини друзів і мої
У вікно видно гребний канал. Це пейзаж після димного міста, це моя екологічна цнота…
Простору вистачає, але він фільтрований. Відсутність знайомих, друзів — дає особливу ностальгію. Я багато пишу. Готую багатотомник. Проза, поезія, публіцистика, науковий доробок.
Ніхто не вимагає життєвого простору. Він — забаганка для виняткових. Винятковість — сестра любові. Вони постійно ходять, побравшись за руки. У них скоро, як мені здається, весілля…
— Чи ловиш ти кайф від повсякденної роботи?
— Кайф — вервеченька слів та емоцій, яка зранку не снідала, увечері не обідала, біля любові упала, на відстанях дружби (творчості) пропала. Зорю не світила, грушу долі з’їла та й пішла топитись… Ми їй не дамо. Сьогодні продамо, а завтра штанці зшиємо, на тіло посіємо, те, що забулося — відгукнулося… А воно надулося, ображається, на містку не кається… Плиг у воду, плиг.. На серці —
Кайф — трьохголовий змій спокуси, його не треба виглядати, сам прийде, борону в долі прооре, медом розпусти замолить, а ви, дітки, потішайтесь… Тільки вчасно кайтесь…
— Що таке для тебе найпам’ятливіша деталь? У чому таїна її магії.
Пам’ятні деталі римської хати (хата батьків), які проходять через усю творчість. Хата — як раптова надія — зблиснула у мареві днів і пішла. Чому пішла? Тому що, я бачу як відходить хата. Вперше за всі роки стіни покрились пліснявою. Не витримує навали років. Недаремно останнього разу син Любко вискочив з хати, коли зайшов.
— Я не можу там бути, алергічний приступ… Пил, або цвіль…
У батьковій кімнаті найзатишніше. Точніше я тут ретельніше робив ремонт, і стіни ще не потріскалися. Лежу на диванчику, роздивляюсь стелю, на якій я понамальовував різні
Хата — вічна дівчина свого початку. Ніхто не дасть їй більше ста п’ятдесяти літ, хіба що, коли підеш іншими кімнатами як зоряним шляхом: порепана стеля, проколини завширшки півтора пальці, сиплеться попіл, що всипаний усередині стелі для тепла, а ще мокрі стіни у причілковій кімнаті… Водогінна труба перержавіла просто в кімнаті і відпала. Все. Кінець світу хати. Але я лежу на диванчику, і мені хороше від малюнків на стелі. Це зоряність життя. Це пугластики любові, що бігають між нами, щоб ми швидше розмножувались. Щоб було більше
— Що таке для тебе відпочинок?
— Відпочинок — замріяна цнота, яку всі чекають з весни до весни, а вона приходить лише по великій любові.
Велика любов — блискавка протиріч, краще до неї не потрапляти — згориш. Це горіння
Вигорілки —
Ніхто не спробував уважно поритися у попелі прожитих днів… А шкода… Або коли хтось і примудрився шукати, то лише золото. Треба шукати деталі пережитого, вони розкажуть більше. Вони — не висіяне зерно споминів. Вони можуть зійти новим життям.
Забаламучений прилисток брів.Очі зеленокарі не хочуть чути прощення.
Сіяли соняхи снів.
Хто скаже слово, що міцніш за холодну спеку узимку?
Чебрецевий зміст не слухає лебединого клечання.
Це за сараєм літ вибудувалась історія істинності.
Діти як бігли вервечкою снів, так і біжать.
Кожному сокирка й чебречик на щастя.
На розподільчому пункті любові.
Відбраковують нетрадиційні зерна повчання.
Мати плаче.
Третього сина не беруть до армії Сексу.
Тихо в жупані української нації.
Меди хтось повитягав удосвіта. Пасічник п’яний.
Парадигма життя стрепенулась.
Позіхав постмодерн у ріллі.
Гарба невимовних звитяг етносу закінчилась.
Далі НАТО, чи що…
Ні, новий вакуум народився.
04.09.2006 0:57:29
04.09.2006 20:31:57
08.09.2006 12:02:05
Володимир Селіванов,