Дмитро Гайдук / Творчий вечір Дмитра Гайдука

Растамани з не-глибинки, або Ударимо Гайдуком по сучасному літературознавству

Сперечаються, ламають списи бідні літературознавці – постмодерна література, вона що таке? І тим більше – чи давно вона таке? І ще складніше – чи давно вона взагалі?

А від літературознавців ще бідніші критики. Хтось пише щось геть непізнаване – а їм, горопашним, критикуй. На Заході оперативніше – розібралися, призвичаїлися, навіть подекуди покрикують: все, мовляв, за Захід без постмодерну, пройдений етап... Для кого як, але вочевидь має місце одне з двох: або ми, як завжди, “впєрєді планєти всєй” у славетній справі відставання від сучасності, або заблудлі західні літературознавці жорстоко помиляються. Постмодерн жив, живе і буде жити...

В усякім разі, на рідних теренах він і зараз – найгостріша проблема філологічних розвідок. Оскільки бідні літературознавці, про яких вже мовлено, зачинають цю течію то Борхесом, то Джойсом, а то й взагалі підходять радикально – розглядають як постмодерн весь літературний процес (звісно, Еврипід-постмодерніст – це вельми ексцентричний крок, але, здається, він пасує радше фентезі з елементами альтернативної історії). А горопашні критики, про яких також вже мовлено, ті й зовсім у розпачі – постмодернізм у них то є, то нема, то взагалі порочна хвороба рідної літератури...

...Якщо хтось думає, що ми зараз візьмемося розкидатись навсібіч вичерпними відповідями на поставлені питання, то цей хтось помиляється. Бо це – достоту “mission failure”. А ось поговорити про те, що точно є, і поміркувати про те, чи було і чим було воно раніше – саме це ми зробити і збираємося. Про що ж? Про “растаманов из глубинки”, тобто, пробачте, зі стольного граду Москви. І не просто про растаманів, а про видатних растаманських казкарів.

Представляти Дмитра Гайдука, мабуть, немає потреби. Він доволі знаний у вибагливих (й не дуже) колах митець, хоча мало хто з мислителів від літпроцесу ризикне назвати його гучним словом письменник. Але нам, не обтяженим науковою догмою, сіє не забороняється, а отож, ми припустимося ще й більшого нахабства: спробуємо довести, що Гайдук не просто письменник, а письменник всуціль постмодерний, справжній син своєї доби, і далі в тому ж дусі (хоча багато з чим і сам аналізований маестро, ймовірно, не погодиться, така вже наша літературознавча доля).

Але... По-перше – і мабуть, найголовніше, – її величність ремінісценція! Всюди, без винятків. Причому здебільшого фольклорна. Причому здебільшого – з відомих анекдотів.

Взяти для прикладу казку “Про мишу”. Важко, важко не згадати відому байку з кримінальної тематики – про пацюка, що у зеків хліб умикнув: “А шо, єму с намі похавать, што-лі, в падлу?!!”. От тільки тюряжний пацюк у Гайдука перекидається на зелену червонооку мишу, крадії, само собою, на растаманів, і взагалі все вивертається, розгортається, змінюється, збочується і врешті-решт перетворюється на ого-го яку неповторну непізнаваність! Тобто: “Просто, знаешь, вчера так на хавчик пробило, так что мне, уже и похавать нельзя? А ивано-франковец говорит: похавать тебе всегда дадут, если по-нормальному попросишь. Только наглеть не надо, ясно?” В сенсі: растамани – народ миролюбний, вони, як злочинці там усілякі, мишку безневинну вбивати не стануть (хоч вона й усі їхні ніштяки заточила!), а просто навчать її уму-розуму.

Або “Про Штирлица”. Це – зовсім вищий клас. Тут тобі й радянський кінематограф в особі Штірліца й Плейшнера, тут тобі й фру Ліндґрен, представлена незрівнянним планокуром Карлсончиком. Хоча Штірліц, звісно, гість не з кіно, а зі славних бородатих анекдотів. Бо неможливо не впізнати знайомі з раннього дитинства інтонації у радісному вигукові: “ага! У меня же ключи есть!”. Виходить, Гайдукова казочка – видумка про видумку, апокриф у другому ступені, і як тут не згадати глибоко постмодерний жанр філологічного роману, де один твір повністю будується на іншому.

Інша особливість – стирання межі між реальністю й казкою. І стирає її не сам автор навіть, а його образ: ось персонажі, растаманські, убиті, на ізмєнє, а ось автор, про растаманів цих нам казку провадить, а ось уже він же, з растаманами поруч, сам убитий не на жарт... І мимоволі питання напрошується: а ми тоді де? Там чи тут? І хто убитий взагалі: ми чи вони? Воістину, майже словами Гайдука мовлячи: “пришло к читателю самоубийство и говорит: давай убьемся”. Між іншим, саме в цій казочці образ автора дуже яскраво виписаний: “Я, вобще, не потому писатель. Я по жизни писатель. Но я, кстати, до фигищи всего понаписывал. Сегодня, например, такую шнягу написал, называется: Писатель и Самоубийство. Короче, это как приходит к писателю самоубийство и говорит: давай убьемся. А писатель говорит... Тут самоубийство как закричит: и неправда! Это не ты написал, это на самом деле было! А писатель говорит: так, на самом-то деле, всё на самом деле было. И есть, и будем, я надеюсь. Или, ты думаешь, уже не будем?” To be or not to be – в цьому наш question, чи то як? Якщо постмодерн – то чому б і ні...

І кінцівочка в казці “Про инвалидов” теж про образ автора нагадує: “А на Марсе жил безголовый сказочник, который всю эту сказку придумал. И вот мужчина взял его железной рукой за нужное место и говорит: а ну, переписывай сказку, чтобы в ней инвалидов не было! А сказочник отвечает: как же я ее перепишу, если же она так и называется: ПРО ИНВАЛИДОВ. Не будет в ней инвалидов – не будет и сказки. Во, гад! Дать бы ему по голове, так головы-то у него как раз и нету! А раз нету головы, значит, всё через жопу – вот такая вот сказка получается.” Ні дати не взяти: “И я там был, мёд-пиво пил…” Фольклор, виходить, теж деякою мірою увагою не обійшли.

І потім – травестія. Ладно, пацюка в мишу перелицювати, але спортсменів бикуватих – у растаманів щонайсправжнісіньких! Та ще й так доладно – Котляревський позаздрить!

А крім того – альтернативна історія (для постмодерну явище характерне, згадаймо Кожелянка). Ну дуже своєрідна версія монголо-татарської навали у казці “Про Конопляного Будду” постає! І там же – деякі елементи сюрреалізму (хоча в інших казках – теж, але не так яскраво). Наприклад, явна сноподібність (і чим же ізмєна не візія? та й сама увага до межового стану психіки на сюрреалістичні тенденції скидається...). Наче в сні, все абсурдно і водночас логічно. Ну не йде ж Ілля Муромець до Майкла Джексона чи там до Саддама Хусейна із суперечкою – до академіка Лихачова йде, бо хоч і нереально, зате логічно.

І насамкінець – мова. Ну який ще напрям використовує арго як продуктивний елемент побудови художнього стилю? Не мовлення персонажу, зверніть увагу, – особистого авторського письма. Бути Гайдуку в нашому есеї постмодерністом – по всьому так одразу й видно...

Отож, підіб’ємо підсумок: растаманські казки – яскравий зразок постмодерної прози. А якщо і не постмодерної, то Господь з ними. Головне, що хорошої. Яку і почитати, і послухати приємно. Головне, що по-растаманськи безтурботної. Якщо, звісно, казочка в сезон читається...

P. S. Саме тоді, як зустріч із Дмитром Гайдуком у славних “Цепях” набула найнеформальнішого і найдинамічнішого вигляду, до пабу завітало кілька “братків із Сєвастополя”, всі як один – яскраво-бритоголові типажі зі сторінок новоруського фольклору. Виявити в обраному місці відпочинку якусь там творчу вечірку було для канкрєтних пацанів канкрєтним світоглядним тупиком, який і спричинив випадково почуту авторкою статті розмову між новоприбулими: “А шо ето там за дєтскій сад?” – “А хрєн єго знаєт! Встрєча с какім-то пісатєлєм...” І оскільки шановні гості отримали дивом вичаклуваний порожній столик прямо поруч зі славетним казкарем (як відомо, “братанам вєздє у нас почьот”), то у авторки була непересічна можливість побачити кращий за будь-яке ґрунтовне дослідження доказ того, що проза Дмитра Гайдука – творчість у найтоншому розумінні цього слова, а не вульгарний маспродукт, як багатьом критикам-ханжам, безперечно, здасться. Цим доказом став напружено-загіпнотизований вираз на канкрєтних бритоголових фейсах, засвідчивши незвичний для пацанів процес мозкової (безуспішної) діяльності, що явно заважав здоровому травленню і викликав чимале роздратоване розгублення...

Вікторія Наріжна