«Дижма — податок, оброк. Петро Мідянка не хоче бути боржником. Він сплачує дижму життю своєю власною валютою — мідяками творів, банкнотами сторінок, червінцями душевних ран… А, може, він помиляється і те, що він вважає чесно відданим податком, є не чим іншим, як хабарем, взяткою, платою за розуміння. Адже зрозуміти його не так уже й просто навіть при наявності бажання. Надмірна філологізація, перевантаженість топонімами, іменами та малозрозумілими словами ніби споруджують довкола самої суті творів своєрідний високий тин, пліт без жодної шпаринки, високий і зубчастий зверху, із дошок, пофарбованих у холодний синій колір.»
Василь Зубач, Ужгород