Автори / Пилип Захмарний / Jazz Bez грає на контрастах
Вечір шостого грудня – п'ятого дня фестивалю «Jazz Bez» – відзначився особливою контрастністю, несподіваною навіть для загартованої «джазбезуванням» публіки. Важко уявити більших антагоністів, ніж колективи Full Blast і Pervoe Solnce. Саме тому, згідно давнього, як світ, принципу боротьби і єдності протилежностей, їм просто належалося грати разом.
Анна Вовк, «Контрапункт»
The Fullest Blast
У Львові в цей день збиралися «на джаз-без» у філармонії. Тріо Full Blast, що мало виступати у другому відділенні, через низку заплутаних і нецікавих широкому загалу причин відкривало концерт. Варто назвати хоча б два пункти, що роблять очевидними наступні події на сцені для кожного третього відвідувача. Ба навіть, кожного другого. І на ю-туб не заглядай. Пункт перший – фразеологічний. Словосполучення «full blast» перекладається з англійської дослівно як «повний вибух». Так просто, еге ж? Пункт другий – географічний. Один із учасників приїхав зі Швейцарії, двоє інших – німці. Із з тих двох один, у свою чергу, багато часу проводить у Штатах. І що, ото вони зібралися в цяцьки пограти? Та ну! Але якщо серйозно. По-третє – the last but not tne least,– до складу гурту входить Петер Брьоцман. Досить одіозна фігура, як не сказати гірше. Навіть для фрі-джазу. Хоча давайте трохи розберемося із тими стилістичними кліше.
Німецький музикант ще у сивому шістдесят восьмому видав Mashine Gun – ледь не найвідомішу свою платівку і один із помітних фрі-джазових альбомів взагалі (подейкують, що «в піку» колманівському Free Jazz, випущеному за вісім років до того). Він є переконаним ортодоксом. Але ортодоксом по відношенню до себе, а не до стильових приналежностей. Не треба бути музикознавцем аби, раз почувши, безпомилково впізнавати його звучання знову і знову. Тут ходить про певний самоповтор, але чому ні? Та й називати це фрі-джазом не доcить коректно. Брьоцман не змінився. Світ – так. Фрі-джаз, як показали роки, має більший історичний і формальний контекст, аніж може здатися. Тож давайте назвемо те, що звучало – музика стану. Чи імпровізаційна музика як така. Музиканти звучать у моменті, імпровізуючи із собою, над собою, граючи те, хто і що вони є саме зараз. А от про те, якими вони були в цей вечір, давайте поговоримо докладніше.
Що одразу впадає як у пильне в око, так і у вухо: поза шлейфом визнання, який простягається за плечима у Петера Брьотцмана, та його без-питань-легендарний статус, він не є лідером даного тріо. Цю роль виконує барабанщик – німець Міхаель Вертмюллер. Трохи дивне кількарівневе зміщення акцентів. Як Брьотцмана незвично сприймати сайдменом, так і барабанщик у свідомості будь-якого меломана асоціюється більше із ритм-секційною, підтримуючою, остинатною функцією. Навіть у… ну добре, вмовили, фрі-джазі. Саме Міхаель регулює рівень гучності і динаміку звучання групи: від найтихішого піаніссімо до жахливого у своїй суворій красі фотріссімо. Користаючись при цьому з усіх «меццо» , тобто помірних – і поміркованих – рівнів, часом різко перескакуючи з одного на інший. Виходить то, даруйте на слові, вельми контрастіссімо. Це аж ніяк не назвеш sound wall – стіною звуку. А таке бажання виникає. Та тільки попервах. Головне, що варто собі вкотре нагадати, послухавши Full Blast: сила впливу музики на слухача не має ніякого стосунку до сили гучності. Радше – ці поняття не є синонімами. Якщо дозволите ще одну сумнівну асоціацію: Вертмюллер ніби має у голові довжелезну шкалу гучності, позбавлену позначок – як контрабас чи безладовий бас позбавлені ладових відміток – та ковзає по ній на свій безстрах і ризик, щоразу точно влучаючи навколишній простір. І треба визнати, що Міхаель – талановитий диригент. Так, здається, це найбільш коректне слово. До речі про бас. Третім учасником колективу є мешканець Цюріху Маріно Плякас, бас-гітара якого, «примочена» ефектами, слугувала своєрідним провідником і зв’язкою між безжальним до паличок і барабанів Вертмюллером і так само стрімким Брьотцманом.
А замикає уявну фулбластівську шкалу гучності у цупке коло третя, найголовніша, хоча і не така очевидна точка. Повна тиша. Яка має звучати у проміжках між так званими «композиціями» – Станом 1, Станом 2 і так далі. Якби глядачі мислили так само, як і ті троє, то напевне виражали би своє схвалення чимось іншим, тільки не аплодисментами. Аби не псувати гармонійність і самодостатність цілого виступу і смакувати його як такий. Усунутись і відсторонитись. Але придумати такий спосіб – справа майбутнього. Поки всі, хто розчув і оцінив – а таких була більшість, мусили аплодувати.
Так, Брьотцман не є найбільш помітною фігурою у цьому тріо. Але, на відміну від своїх більш молодих колег, він вміє трохи глибше і трохи чуйніше доносити те, що є найголовнішим у музиці. А це – повага до мелодійності. За якою би немелодійністю, чи навіть анти мелодійністю вона не ховалась. І як ілюстрація цих слів, і кульмінація священного-обряду-і-святотатства-водночас прозвучала Lonely Woman того ж таки Орнета Колмана. Її Петер виконав соло та тенор-саксофоні. Чи почувається він справді самотньо, чи тільки видається таким зі сцени і під час розмови – важко сказати напевне. Безсумнівно одне: цей дідусь від музики із тих людей, які Таки Справді Щось Знають. А от чи знають вони самі, відки воно, те саме, береться – то вже зовсім інше питання…
efandy
І вийшло сонце…
Якщо Full Blast влаштував повний вибух і спалах свідомості то, наступний колектив трохи полегшив глядачам адаптацію до навколишнього світу. Як після ночі настає ранок, так і у буквально завмерлої від попереднього виступу аудиторії з’явилась можливість видихнути і розслабитися під росіян «Pervoe Solnce». Після німецько-швейцарського тріо на сцені з’явився такий собі оркестр-бенд у складі вібрафону, акустичної гітари, акордеону, труби, синтезатору, контрабасу, віолончелі та барабанів. Гурт огорнув вже злегка зашарпані вуха відвідувачів філармонії простими і спокійно-сумовитими мелодіями, в яких кожна нота наче справді виблискує теплим м'яким сяйвом.
pervoe solnce
Зайве казати про багатство звучання при такій кількості учасників у гурті. Хоча було помітно, що група не надто дала собі з тим раду: музиканти, як правило, грали не всі водночас, а кооперувалися по черзі у різні дуети, тріо, квартети тощо. При цьому досягали добрячого тембрального розмаїття. Коли нота, взята на труб, затихає, її підхоплює вокал; синтезаторні педи плавно перетікають у шовковисту пульсацію віолонечелі (до речі, інструмент був не акустичний, а електричний – поза струнами і грифом мав лише рамку-контур, – тож Дарья Ловать видобувала звуки не за рахунок резонуючої деки, а користаючись підсилювачем. Що, власне змінює саму естетику звучання інструмента. Приклад, що так і проситься – різниця між акустичною та електрогітарою). Але цього «першим і сонячним» видалося замало. Трубачка іноді сідала за синтезатор, часом її там заступав вібрафоніст, а віолончелістка міняла свій інструмент на мегафон, в який виспівувала тужні народні мотиви то оперним, то "народним" голосом. Кожен інструмент за виступ побував у ролі як ритмічного, так і солюючого. Краса Первого Солнца народжується між смичком і щипком, ударом молоточка і натиском клавіші...
pervoe solnce
А от на джемі вийшла справжнісінька «дружба народів». Наприклад, гарно порозумілися росіянка Юлия Маликова (трубачка із гурту Pervoe Solnce) та аргентинець Наталіо Суед (саксофоніст проекту Алекса Максиміва, що має виступати цієї п’ятиниці у Львівській філармонії).
А тим часом…
джазбезівський марафон добрався і до Тернополя, де фестиваль теж святкує свій ювілей, хоча і два рази «молодший». «Jazz Bez» тут успішно триває вже п’ятий рік. Відкривати тернопільський фестиваль випало перевіреному попередніми концертами «дуету тріо» «New Trio» та «The second Approach Trio». Куупа радості і на концерті, і на сейшені у арт-кафе "Коза" були забезпечені.
В Івано-Франківську джаз поєднав музику і відео. У кінотеатрі «Люмєр» відбувся сеанс одночасної імпровізації: Романа Рося на скрипці, Юрія Яремчука на скасофонах, кларнеті та перкісіях та VJ Groupe «Cube» із відео.
У Любліні «ShockolaD» знають і Люблять. Тому на концерт «Litvinyuk Acoustiс Jazz» місцеві глядачі просто не могли не прийти. А прийшовши, не встояли проти бажання відриватися, відкриватися та милуватися.
Як сказала сама Анастасія Литвинюк: "Це був найкращий наш концерт зі всіх, що ми поки що відіграли. І організатори сказали, що це був найкращий концерт за весь їх фестиваль. (Тільки не подумайте, що хвалюсь, просто приємно переказати приємні слова). Отак то було."
Додав Gon 11 грудня 2010
Про автора
Всесвітньо невідомий автор, який не вірить у силу слів, проте у вільний від натхнення час займається словоблудством і рукоприкладством. Живе всюди, де перебуває. мріє про те, щоб хоч щось здійснилось без зайвих зусиль.
