Автори / Марія Дружко / Поезії
ЦВЄТАЄВСЬКІ ТРІОЛЕТИ
И если все ж плеча, крыла , колена
Сжав, на погост дала себя увесть,
То лишь затем, чтобы, смеясь над тленом,
Стихом восстать иль розаном расцвесть.
Марина Цвєтаєва.
Не довіряйте імені камінню —
В нім цвіт і море, хвиля і мигдаль;
Його налийте в неба чашу синю,
Його вплітайте в моря баговиння.
Не довіряйте імені камінню -
Це ж біль і сміх, це слова пектораль.
Не довіряйте імені камінню,
І пам’яті не зломиться спираль.
Пишіть листи на шпальтах океану,
Підписуючи райдуги крилом.
Вони у вічність відлетять незнану
І душу знайдуть, щиру та жадану.
Пишіть листи на шпальтах океану,
Думки свої морським в’яжіть вузлом.
Пишіть листи на шпальтах океану,
І хай перо слугує Вам веслом!
Троянда Ваша проростає знову
Із попелу розхристаних думок.
Мигдаль і хвилю, сонць палких основу —
Своє ім’я довірте тільки слову.
Троянда Ваша проростає знову,
І до блакиті пнеться Ваш рядок.
Троянда Ваша проростає знову —
Безсило смерті падає клинок!
ТРИПТИХ
Всесвіт не поле, і люд не глядач,
І час не ворота футбольних моментів,
І куля земна не футбольний м’яч
У ногах генералів і президентів.
М. Вінграновський
І
Війни безглуздої чарівники,
Не убивайте казки, мудрагелі!
Хай п’яної не підведе руки
На неї жах в скривавленій шинелі.
Дитячої душі не забрудніть,
Бо ж вам не пити з іншої криниці,
Коли останнє диво захрипить,
Розстріляне із вашої рушниці.
Та хижих куль пожадливий свинець
Вам спокою не принесе довіку.
Віддавши на гармати сталь сердець,
Усі ви нині — гноми і каліки.
ІІ
Під чобітьми конає сиве небо,
Затоптане в пилюку перемог.
Війні заброд славителів не треба —
Нажива їм дорожча від еклог.
Хто вам сказав, що вбивство — то заслуга?!
Героєм вже не буде Герострат.
Богів високих туманіє туга
Від ваших самодурств і самозрад.
Ганьбою вам уродить чорна нива,
І піде слово через біль віків,
Що істину ви розміняли сиву
На жменю недотлілих мідяків.
ІІІ
Ти, о Земле, що сотні століть
За законами, ще незбагненними,
Обертаєшся, — будеш зоріть
Вічно в космос очима зеленими.
Ти не згинеш у вихорі бомб :
Пошматована
І небесними вмиєшся соками!
2003
ЦИКЛ
Елегії
І
Я заснула необачно
На долоні вечоровій,
І душа тремтіла лячно
У полоні перших снів.
Мов намисто, розгубила
Мрії у траві шовковій,
Як метеликів, ловила
Барвокрилих
Я заснула у тривозі,
І туман мене закутав,
Місяць погойдав на розі
І спустив на плесо лук,
Пісня там твоя чекала,
Чарівливо перекута
З тих надій, що я збирала,
Зі сплетіння ніжних рук.
ІІ
Гей, посію я жалі
На широкій на ріллі —
Колоситиметься пісня.
Лийте, гибельні дощі,
Не жаліючи душі,
На думки чужі зловісні!
Гей, віночок я зів’ю,
Тугу виплету свою,
Чистою пущу водою.
Серце хай на бережку,
На зеленім моріжку
Розминається з бідою!
ІІІ
Розчешіть мені довгі коси,
Заплетіть кісники зболілі.
Там, де ангели ходять босі,
Хмари геть від розпуки білі.
Запрягайте жалі булані
І на схід поспішайте зрана.
Там, де жевріють сонця бані,
Я скипати в молитві стану.
Біля брами храму Терпіння
Прихилюсь, наче біль Іова,
І у сонячнім сновидінні
Знов проситиму в Бога слова.
Щоби з ним розорати ниву
І пісень засівати жмені,
Щоби жати надію сиву,
Зустрічати дощі студені.
ЖМУТОК СОНЦЯ
Жмуток сонця шафранного
О сивій порі дощу.
Наче гостя чеканого,
В домівку свою впущу.
Гріється хай на припічку,
Чаєм з думок напою,
І за надії ниточку
Висмикну тугу свою.
Пустять пагіння промені,
В душу мені проростуть,
І на шаленім полум"ї
Слова скипатиме ртуть!
Стану бентежним соняхом
Чи романтичним плющем,
Вітру зірвуся подихом,
Заплачу рясним дощем.
2002
ЗЕРНА
(Моїм друзям)
Мовчати, як зерна…
(Антуан де Сент — Екзюпері )
Мовчали зерна, мріючи про зорі,
В долонях шаруділи, мов думки.
Я заглядала в очі їм прозорі
Та у серця , де ще жили казки.
Наворожили весни їм погоди
І напоїли запахом ланів.
Мовчали зерна, прагнучи нагоди,
Коли б загомоніть колоссям слів.
Настане час — і зашумує нива,
І слухатиме сонце ті вірші !..
Покіль же зерна дивляться питливо,
Шукаючи не жорен, а душі.
КАЗКА
Там, де соняхи моляться ранні
і пузаті сопуть гарбузи,
де півонії ніжно рум"яні
причаїлись у хвилі грози, -
там трембітає казка і досі,
що упала з далеких зірниць, —
як блукав Місяченько у росах,
щоб поїсти солодких суниць.
І вільготно відтоді малечі
ті вільготні ввижаються сни…
Тож мандрує, мов пісня лелеча,
світла казка з очима весни.
2002
СПОДІВАННЯ
Моїй мамі
Назавтра день новий зродиться,
Надія давня встане рано,
На прощення дзвінкій криниці
Омиє душ гарячі рани.
І враз прозріють всі питання
У мить , коли, немов дитину,
Звитяжець Всесвіт без вагання
Прихилить Сонце на коліна.
Із вуст його зродиться Слово
З обличчям ранньої зірниці,
Аби постати з Сонцем знову
У росах вічної пашниці.
2003
ПОЛИНОВІ ВІНКИ
Я полинові в’ю вінки,
Кладу стебельце до стебельця.
О, так вплітаються роки
Прогірклі
в пульс палкого серця.
Міцнішає моя рука.
Туге те плетиво, мов туга.
Враз пісня вирвалась лунка,
Щоб звеселить смутні яруги.
То не жалоба в жолобах
Душі
запиленого слова:
Полин у пісні на губах,
Та в серці в неї
не полова.
І хай прогірклі ці рядки,
І вже душа зійшла піснями,
Я ще волошкові вінки
Сплету,
завиті щастя днями!
ВОГОНЬ І СОНЯХ
Миколі Миколаєнку
Зірки та свічі — полум’я думок.
Сліди тіней на зошита долонях.
Мов папороті цвіт, росте рядок
Душа росте , мов пелехатий сонях.
І що нам до розбурханих вітрів,
Хай вікнам день і ніч товчуться в груди!
Вогонь ще сипле іскорками слів,
І, значить, сонях розцвітати буде.
ФОРТЕПІАНО
Любій моїй учительці Жанні Віталіївні Зерщиковій
Заколот пальців… Крислаті долоні
знов обіймають акорди за спини…
Клавіші білі -
у щастя полоні,
Клавіші чорні -
розлуки хвилини .
Тембр самоти,
октави улесливі -
все віддаю за тритони щирості.
В нот рятівних
шаленому кресливі
вгадую
перші парості зрілості.
В сизе крищендо
душевних агоній
знов забираюсь в дитинства вежі…
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Як Ви гадаєте, шановний читачу, проміжок часу у 21 рік — це багато чи мало? Мені вистачило для того, щоб, скінчивши загальноосвітню та музичну школи, вступити до Дніпропетровського національного університету на факультет української філол
