Автори / Марія Дружко / Вишенька

                                                                                                                                                     Любій моїй матусі

В одному зеленому затишному садку, на стрункому дереві народилася якось гарненька, рум’яна Вишенька. Вона, як і безліч її сестер, з’явилася на світ з тендітної запашної білої квіточки і дуже цим пишалася. Вишенька була веселою та говіркою. Вона увесь час базікала зі своїми сестрами, такими ж гарненькими і невгамовними вишеньками. Дерево, на якому вони усі росли, страшенно пишалося його чудовими діточками! Воно широко розтуляло зелене листя, аби сонечко могло цілувати вишеньки і вони ставали ще гарнішими. Усі, хто не заглядав до садочку, милувалися вишеньками. Усім кортіло їх покуштувати. Але вишня-мати шепотіла: «Не чіпайте моїх діток. Вони ж бо ще такі маленькі!». І ні в кого не піднімалася рука зірвати бодай одну вишеньку.

Однак час збирати урожай надійшов несподівано швидко. Незабаром у садку з’явилися галасливі хлопчики та дівчатка з кошиками. Вони почали рвати вишні. Вишеньці зовсім не хотілося залишати свою добру, ніжну матусю. Не вагаючись вона вистрибнула з кошика і закотилася у густу траву. Скоро у садку знову стало тихо, а наша Вишенька так і лишилася лежати на землі, пригорнувшись до рідного стовбура.

Минали дні. Вишеньці вже ставало сумно без веселих балакучих сестричок. Вона почала засихати і вже мріяла, щоб хто-небудь з’їв її. «Чого ж чекати у цих заростях?» – думала Вишенька. Але Вишня втішала її: «Не журися, доню. Щось та буде. Я ж завжди з тобою».

Одного разу Вишеньку знайшли мурашки-роботяги: « Певно, вона солоденька!» – подумали мурахи і вирішили поласувати Вишенькою. Вони дружно накинулися на запашну рум’яну красуню, і незабаром з неї залишилася тільки кругла кісточка.

Надійшла осінь. Вона принесла з собою холодні вітри та нудні затяжні дощі. Вишенька і тепер розмовляла з Вишнею: «Ой, як холодно і мокро!- жалілася вона –Я так змерзла!» Щоб зігріти донечку, Вишня скидала свої прекрасні золоті шати і вкривала її. Вишенька куталася у тепле листя і починала дрімати. Одного разу вона заснула на довгі місяці.

Навкруги вже царювала зима. Вона обдаровувала усі дерева пухнастими білими кожухами. Але Вишня віддала вбрання своїй донечці. Дерева-сусіди осудливо хитали гіллям і бурчали: «Сестро, ти знову кутаєш дочку, а про себе й думати забула. Ось розлютиться мороз – ти перша загинеш». Та мати ніколи не слухала тих повчань. «Нічого, - відмахувалася вона, - мені не холодно. Головне, аби дитятко не замерзло, а я вже якось перебуду». Так казала Вишня-мати і мерзла, хилилася під холодними вітрами, гнулася під злими завірюхами.

Нарешті настала весна! Вщухли заметілі, почали танути сніги. Побігли, зажеботіли гомінкі струмочки. Заспівали весело пташки. Зазеленіла травичка, заквітували барвисті квіти. А у знайомому затишному садку зазеленіло і зацвіло молоденьке деревце. Воно народилося з гарненької рум’яної вишеньки і дуже цим пишалося. Деревце було струнким і тендітним, воно дуже любило сонечко і увесь час простягало до нього тоненькі гілочки. «Ви тільки погляньте, яка чудова молоденька вишенька!» – посміхалося сонце. «Дуже чудова! Дуже гарненька!» – шелестіли наперебій інші дерева. Тільки Вишня-мати мовчала. Вона вже давно не посміхалася і зовсім не цвіла. Вона стомлено опустила голі віти, які ще й досі затуляли від вітру її маленьку донечку.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Як Ви гадаєте, шановний читачу, проміжок часу у 21 рік — це багато чи мало? Мені вистачило для того, щоб, скінчивши загальноосвітню та музичну школи, вступити до Дніпропетровського національного університету на факультет української філол