Автори / Марія Дружко / Подаруй мені дім

Цікаво дивитися в оселю крізь вікно, особливо, коли за спиною шепочеться дощ, нишпорячи холодними пальцями у твоїх порожніх кишенях. Ми живемо у цьому будинку вже цілих п’ять хвилин, тож він тепер не чужий, а наш. Наш? Авжеж! Мамин, мій і, головне, Кет. Кет – це, як би вам сказати, моя сестра. Вона мені наснилася рік тому. Ми сидимо на канапці , граємо у витрішки: дивимось одна одній в очі , доки хтось не змигне. Я завжди програю. Це, певно, через те, що у Кет надзвичайно блакитні очі. Я знаю: зараз увійде мама і покличе нас до вечері. Тут вона добра, не кричить і не штурхає. Так , моя мама дуже лагідна. У цьому будинку вона не називає мене погано, хіба що, може, Льолькою. Та це ж непогано? Тож навріплива Ніна вже не скаже, що моя мама зла. Неня нагодує нас смаженою картоплею, опустить фіранки і... Стривай, але ж тоді я нічого не бачитиму!.. Чуєш, Кет, он уже йде мама. Чому ти ховаєшся? Це не мама?.. Чекай, я теж! Я теж!..

Ух! Кет, ми все-таки втекли від усіх: від того товстуна, що живе у нашому будинку і не вміє стрибати через паркан, від крикливої Ніли Іванівни. Брр! Ще й досі у вухах гуде від її «Стривай, Льолько-шалапайко!». Добре, що у неї серце хворе, а то дісталося б нам. А й правда , якщо так верещати, то не тільки серце, усе болітиме. Ти ж пам’ятаєш, я розповідала тобі, що ніхто у нашому дитбудинку не може перекричати Нілу Іванівну, хіба що Люська, та й то лише коли побачить медсестру зі шприцем. Стривай-но, Кет, ми вже далеко, можна спочити. Стривай же! Тобі легко бігати, ти ж вигадана. А я вже засапалася. Кет, ти чого насупилась? Образилася, бо я сказала, що вигадала тебе? Ну ж бо, не сердься, пробач. Може, ти зовсім і не вигадана. Може, це ти, чуєш, ти вигадала мене? Тільки знаєш, мені страшенно холодно. Вигадай, будь ласка, щоб стало тепліше і припинився дощ, якщо, звичайно, я твоя вигадка. Що ми тепер робитимемо? Не бійся! Увечері нас не шукатимуть, чекатимуть до ранку. Сваритимуть? Будь ласка! Хай спочатку спробують спіймати. А коли й так, ми все одно втечемо. Не хочу жити у дитбудинку з Нілою Іванівною, з Люською, медсестрою і кухаркою, яка б’є по пальцях за те, що береш у неї зайвий шматочок хліба. Знаєш, кажуть, у неї є свиня, тому вона так злиться за хліб. Ніна? Так, вона добра, хоч і навріплива. Брала мене до себе додому. Але ж, Кет, то не наш дім. Ходімо, Кет, ходімо. Ось трамвай. Ми поїдемо додому, до мами, їсти смажену картоплю...

У трамваї тепло. Якийсь дядечко читає газету. Дівчинка дивиться у вікно і малює пальцем на склі дивні візерунки. Бабуся дрімає... А це кондуктор. «Тітонько, у нас немає грошей на квиток. Але скоро у нас з Кет буде дім, і ми обов’язково Вам заплатимо. Будь ласка, не виганяйте нас, тітонько. Будь ласка. Нас удома чекає мама. Тітонько! Тіто!..»

Не плач, Кет, я теж голодна і в мене теж болять ноги. Не плач! Уже скоро, чуєш? Здається, нам треба повернути направо, потім ще, ще і наліво. Зараз я згадаю, не плач. У нас буде дім і мама. У нас буде кімната, найтепліше ліжко і стіл. Так усе й буде. Усе, чуєш?!... Мамо! Мамо! Це я. Це ми. Ми прийшли додому!..

- Льолько, -озивається мама, - я сьогодні не можу гуляти з тобою. Розумієш? Не мо-жу! Повертайся додо... тобто у дитбудинок. Що? Ти скучила? Ну гаразд, я прийду до тебе у наступні вихідні... Ні, краще наступного місяця. Домовились? Прийду на Різдво і

принесу який-небудь подарунок. Ну ж бо! Чого стоїш? Іди, кажу. Іди! Скоро прийде твій новий тато. Ти ж не хочеш, аби він сердився?..

... Знаєш, Кет, - я , здається, впала. Тут так темно. Дуже болить голова. І коліна. Так нудотно в роті. Пити хочеться. Чуєш, Кет, мені холодно. Я довго спала? Яка дурна: спати на підлозі. А ось – ноги. Ідуть, ідуть. Брудні, негарні. Пройшли... Кет, я не розумію, що ти кажеш? Знову ноги. Боляче. Скрізь боляче і хочеться їсти!..

- Чого тобі, маленька?- недовірливо дивиться продавщиця.- Їсточки? А є у тебе гроші? Я продам тобі булочку. Нема? Ну, то йди собі. Фе, яка ти брудна! Іди геть...

- Прошу, прошу! Цей батончик? Свіженький, коштує... Гляньте, вона вкрала у мене булку! Сяка-така, стій! А бодай тобі!..

- Кет, чого вона каже, що я - украла? Я ж просто взяла. Хочеться їсти, Кет. Коли у нас буде дім, я не крастиму. Чесно, Кет. А що то гуде? Авто? А позаду? Теж авто? То ми серед шляху? А вона, ота з булками? Онде, кричить. Тікаймо! Кет! Стривай, я булку загубила. Ну і що, що авто. Там же булка! Там!..

- Льолько, чуєш? Це я, Ніна. Яка ти бліда. Вже місяць у лікарні, а тобі все не кращає. Льолько, чому ти втекла?

- Я не тікала.

- Але ж тебе не було. Я знаю. Ти ходила до мами?

- Ми з Кет ходили.

- Хто така Кет?

- Вона померла?

- Не знаю. Я не бачила. Ну, чого ти плачеш?

- Вони булку переїхали... А ми голодні... були!

- Не плач, маленька. Хочеш, я куплю тобі булку? Хочеш? А може, щось інше, га?

- Ні. Дім...

- Що?

- Дім! Подаруй мені дім!

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Як Ви гадаєте, шановний читачу, проміжок часу у 21 рік — це багато чи мало? Мені вистачило для того, щоб, скінчивши загальноосвітню та музичну школи, вступити до Дніпропетровського національного університету на факультет української філол