Автори / Марія Дружко / Скрипаль

I

Він зродився... Якого дня? А хто знає? Десятиліття, тисячу, а може, мільйон років тому? Не важить суттєво. Він - зродився. Власне, він жив і до того: полював звіра, обробляв землю, пас худобу, зводив міста, робив відкриття, захищав свій народ. Так було з перших днів Всесвіту, допоки...

Одного разу його сон стривожила дивна, досі нечувана мелодія. То співало старезне дерево поблизу його житла. Так він довідався про високе небо над головою, про залюбленість птахів у незміриму височінь, про плинність часу і народження музики. Віднині він щоденно приходив під мудре дерево, де його душа навчалася таїнству пісні. Але так не могло тривати вічність. Життя Всесвіту, яким би довгим воно не було, не може змагатися з безкінечністю, інакше воно втратило б свій сенс.

Якось на землю упала буря. Її цупкі руки нівечили усе довкола. Так загинуло мудре старезне дерево, що однієї ночі збудило в людині душу. На щастя, прекрасне і мудре не обмежуються одним життям: народившись разом із Всесвітом, вони безболісно знімають луску Часу, проростаючи древнім древом людської пам’яті. Коли буря скінчилася, він знайшов у траві обгорілий шмат свого дерева і витворив з нього... Музику? Так він назвав свій перший інструмент, змайстрований не для полювання, землеробства чи захисту. Відтоді він щодня чаклував над тим витвором, прагнучи оживити знайому пісню мудрого дерева, яку почув колись уночі. Проте краса і мудрість не даються легко, вони гартуються і шліфуються у терпінні. Отже його учителем став Час. Крок за кроком незграбний скромний учень наближався до своєї мети; нота за нотою воскресала прекрасна і тривожна, захоплююча і загадкова музика, подарована людині високими небесами, безмежними сонячними просторами, нестримним пташиним летом, вічно спраглою до краси душею. А що була вона схожою на пісню старого дерева, то інструмент, на якому створювалася, люди назвали скрипкою, а музиканта - скрипалем.

II

Всесвіт дорослішав, досконалішою ставала музика. А люди?

-Ану, скрипалю, утни, аби жарко стало! Щоб цимбали порепались!

- Заграй-но такої, щоб ноги самі у танок зривалися!

-Заграй веселої...

-Ні, краще журливої...

- Заграй !..

- Заграй...

- Заграй...

І він грав, слухняно, ретельно підбираючи мелодії, не жаліючи своєї скрипки. Та хіба можна стримати зростання душі? Мимоволі його смичок будив інші мелодії, високі, як далекі гірські вершини у сивих шапках волохатих хмар набакир, крилаті, як вітри-гонисвіти, безмежні, як людська гордість, таємничі, як любов.

- Та ж він дивак. Він блаженний. – сміялися одні, цураючись його, збиткуючись над ним.

- Він чаклун і єретик! – заздрили інші, короткозоро мружачись від сонячного проміння, боячись почути порухи власних душ.

А що скрипаль? У митців є два порятунки: дорога і смерть. Так було завше, відколи душа причастилася натхненням.

III

Одного разу, коли скрипаль грав на велелюдній площі, до нього підійшов юнак. Він довго слухав скрипчиних пісень, ніби щось шукаючи у химерних тривожних мелодіях. Повз них квапливо проходили люди і лише деякі з них похапцем скидали оком на старого сивого скрипаля та його слухача. Коли, нарешті, музикант дав спочинок своїй скрипці, юнак несміливо спитав його:

- Скажи-но, скрипалю, навіщо ти граєш на цій оглухлій від власного галасу площі, адже ніхто тут не чує тебе?

- Чому ж - ніхто? – посміхнувся той. – Адже ти прийшов послухати мою скрипку.

- Але ж я один!

- Мудрості й красі не потрібні натовпи.

Сонце вже схилялося на захід. На метушливе місто поволі спускався прозоро-блакитний вечір. Скрипаль натомлено сів, даючи спокій старечим ногам. Його молодий співрозмовник підступився ще ближче і ще сміливіше сказав:

- Я хотів би просити тебе навчити мене цієї дивовижної музики.

Скрипаль задумливо поглянув на нього:

- Якщо ти здатен слухати музику, то, можливо, зможеш і грати її. Але ж у тебе немає скрипки.

- Дозволь мені узяти твою! – захоплено мовив юнак.

- Ні. – похитав головою старий. – У тебе має бути власна.

- Та де ж мені шукати скрипки?! – розгубився той.

- Змайструй.

- Але ж у цьому місті скрізь одне каміння! – розпачливо проказав юнак.

- Будь уважнішим. Завтра на світанку я йду звідси. Тож якщо ти за ніч змайструєш скрипку, я візьму тебе з собою.

Кажучи так, скрипаль підвівся, обійняв свою скрипку і попростував з нею геть.

IV

Коли з’явилося новонароджене сонце і день узяв на плечі свою ношу, старий скрипаль залишив гамірливе кам’яне місто. Пройшовши крізь міську браму під акомпанемент патериці, він раптом зустрів свого учорашнього слухача, що вже, видно, чекав на нього.

- Пам’ятаєш,- мовив юнак, - учора ти сказав, що зробиш мене музикантом, якщо я змайструю собі скрипку?

- Авжеж, пам’ятаю.

- То поглянь! – і він схвильовано простяг старому тендітну усміхнену скрипку. – Я вирізав її з колоди, призначеної для багаття сьогоднішньої страти якогось єретика.

- То, певно, мала бути моя страта, – зітхнув учитель.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Як Ви гадаєте, шановний читачу, проміжок часу у 21 рік — це багато чи мало? Мені вистачило для того, щоб, скінчивши загальноосвітню та музичну школи, вступити до Дніпропетровського національного університету на факультет української філол