Автори / Марія Дружко / Танцівниця

I

- Шановні пасажири, будь ласка, сплачуйте за проїзд. Хто увійшов – за проїзд, будь ласка. Так, так. А тут? А що у Вас?.. А там?.. Так, так. За проїзд, будь ласка.

Тролейбус жалібно поскрипував, гучно брязкав дверима.

- Це який маршрут?

- Третій.

- Слава Богу! Нарешті.

- Що у Вас за проїзд? Сплачуйте, будь ласка. А Ви?

- Стривайте, кондукторе! Гей, леді кондуктор! – почувся чоловічий голос і веселий сміх.

Ната обернулася, червоніючи.

- Ось, тримайте.

Веселі жваві очі стрибнули на неї і швидко звернулися до буклету , що його тримав на колінах пасажир біля вікна. Ната зашарівшись іще більше, взяла монети й собі зазирнула у буклет. Так і є! Вона не помилилася. Це був каталог картин, виставлених нещодавно у музеї Красних Мистецтв. У Нати радісно затріпотіло в грудях - десь там була і її робота. Найкраща. В уяві зринули клаптик прозоро блакитного неба і краєчок засмаглого даху з парою роззолочених листочків на ньому.

Тролейбус ляснув дверима, і пасажир з каталогом поквапився до виходу. Який знайомий профіль! Ната була певна, що бачила його. Де? Стривай-но. Ну як же! Хіба вона могла забути? Безсумнівно, то був він.

Наті одразу пригадався випускний вечір у художньому училищі два роки тому. О, якою мрійницею вона була тоді! Чи чула, що казали зі сцени? Куди ж! Ната мріяла про те, як малюватиме усе найпрекрасніше: небо, море, людей сповнених надії та натхнення. Раптом Ганнуська Яйцева сіпнула її за рукав:

- Диви, диви!

- Чого?

- Там он. Бачиш? Ото – Ілля Загорський. Чуєш, сплюхо, художник Загорський прийшов!

Тоді Ната побачила гарного чоловіка з веселими, лукавими очима та меткими рухами.

Ілля Загорський – знаменитість. Майнула думка, неймовірна і приємна водночас: можливо, художник Загорський зверне увагу і на її малюнок?

II

Наступного дня у Нати Волошиної з третього маршруту був вихідний. Геть обридлий мундир! З самого ранку Ната одягла свою найкращу сукню і помчала (ні, полетіла!) до музею Красних Мистецтв.

Переконавшись, що її малюнок дійсно виставлено, дівчина помандрувала виставковою залою, зачарована, натхненна. Зупинилася перед картинами Загорського. Захоплено дивилася на його пейзажі та портрети, особливо на танцівницю. Тоненька дівчина молодою вишенькою завмерла на картині. Здавалося, ніби вона задумалася, пригадуючи знайомі па. Ще мить – і танцівниця зірветься з обрамленого полотна, полине у нестримному вирі жестів та рухів поміж чиїхось портретів, пейзажів, графіки. Та найбільше вразило Нату обличчя дівчини. Ніжні риси, що, як пелюстки росу, приховували мрії. Натхненні очі, чиє щастя важко було б вигадати. Посмішка – поєднання правічної радості кохання і свіжості перших вражень, де у куточках вуст приховано чекання дива, древнє, як і любов. Танцівниця Загорського! Ната дивилася на неї, дивувалася і заздрила майстрові як художник, щоразу знаходячи у його картині нові деталі, дивну гру світла й тіні. Невеличке полотно просто-таки приворожило дівчину, прикувало до себе її очі, думки. Тож не дивно, що питання, яке раптово вистрибнуло з-за її плеча і повисло у повітрі посмішкою Чеширського Кота, геть переполошило Нату Волошину. Правду кажучи, спочатку вона навіть не втямила про що у неї питають. Відтак Ілля Загорський змушений був ще раз перепитати, чи сподобалася леді його картина.

- О, вона прекрасна! – посміхнулася Ната, ніяковіючи під допитливим поглядом жвавих лукавих очей.

- Що ж, якщо Ви дійсно так вважаєте, я радо вітаю Вас з прекрасним естетичним смаком та розумінням живопису.

- Дякую. Я закінчила художнє училище два роки тому.

- О, невже? То я радий мати таку симпатичну колегу.

І, підхопивши дівчину під ліктик, Загорський почав демонструвати їй інші свої картини. Вони швидко роззнайомились, і Ната навіть не помітила як перейшли на дружнє «ти». Показавши колезі власні роботи, художник, захоплюючись її естетичним смаком та розумінням мистецтва, повів дівчину виставковою залою. Вони дивилися картини, обговорюючи деякі з них, вигадували нові малюнки і говорили, говорили, говорили... Той день запам’ятався Наті як один з найцікавіших, найяскравіших днів! Вони із Загорським кружляли мальовничою залою ніби у якомусь магічному танці, зупиняючись і знову починаючи рух уперед, від картини до картини, назустріч новим спалахам почуттів. Тільки вперед! У нестримному танці. Ната запам’ятала п’янке захоплення від того магічного танцю між полотнами виставки і те неясне тривожне прагнення не обертатися, перейняте від Загорського. Можливо, дівчина і змогла б забути той дивний день у музеї Красних Мистецтв, якби не схибила – не обернулася. Тільки раз Ната поглянула назад, але та коротка мить запам’яталася їй, мабуть, назавжди. Серед музики барв і ритмів ліній вона побачила очі танцівниці. Танцівниця Загорського стояла поміж картин, самотня, наче спита радість. Спочатку Ната навіть не впізнала її, але ніжні риси засмученого обличчя нагадали їй про себе. Не було вже натхненної пози, буденний одяг і закостеніння самоти заступили свято її душі, і сивий, наче вічність, біль оселився в її очах. Танцівниця дивилася на Загорського, бачила тільки його. Вона постаршала. Та хоча фарби її щасливого єства оббило дощем, зосталася ясна плавність ліній, незнищенна грація. Тоді Наті здалося, що немає розкішних барв довкола, немає інших картин, окрім танцівниці Загорського, чорно-білої у своїй самотності і любові...

III

Моторний синій тролейбусик завів свою веселу пісеньку. Певно, йому було до вподоби пострибувати людними гомінкими вулицями. Ната Волошина, звично походжаючи по салону, збирала плату за проїзд. Ось тролейбусик пригальмував, і у відчинені двері увійшли жінка і чоловік, Загорський з молодою супутницею. Від несподіванки Ната відступила назад. Їй здалося, що до салону увійде й чорно-біла танцівниця. Але тролейбус рушив, і нікого, крім цієї пари, не було. Тоді Ната наважилася:

- Сплачуйте за проїзд, будь ласка.

- Ось, візьміть за двох. – Загорський байдуже подав їй монети і, посміхнувшись до вродливої супутниці, промовив: - Я намалюю з тебе неперевершений портрет.

Узявши плату, дівчина пішла в інший кінець салону, більше не обертаючись на художника з натурницею.

Веселий тролейбусик важко сопів, забираючись на пагорб. Іноді кахикав і супився на обридливий дощ. Десь у натовпі, сірому за примхою осені, що приберігала яскраві барви для сонячних днів, ледь тремтіла під парасолькою чорно-біла танцівниця Загорського, яка забула всі танці, окрім Білого вальсу. А Ната Волошина, дивлячись на слізки дощу на склі, подумала: «Чому, той, хто береться служити Вічності, забуває про людину поряд себе?».

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Як Ви гадаєте, шановний читачу, проміжок часу у 21 рік — це багато чи мало? Мені вистачило для того, щоб, скінчивши загальноосвітню та музичну школи, вступити до Дніпропетровського національного університету на факультет української філол