Учасники

Автори / Український Тиждень / Повернення майстра Івана

Шедевр барокового мистецтва – ікону пензля Івана Рутковича – показано вперше після багаторічної реставрації.

У нашій країні не надто час­­то презентують публіці заново відкриті після реставрації першорядні мистецькі твори. Точніше, така справді масштабна подія відбулася в Україні вперше за роки незалежності.

Після тривалої реставрації у львівському Національному музеї імені Андрея Шептицького відкрито для ог­­ляду ікони Жовквівського іконостаса пензля видатного живописця другої половини XVII століття Івана Рутковича. Від­­­реставровано також частину різь­­блених елементів іконостаса. Але експонувати цей грандіозний твір у зібраному вигляді неможливо: висота іконостаса становить майже 12 метрів – приміщення таких розмірів годі знайти. Втім, іконостас, який дійшов до нашого часу не без втрат, успішно заміняє його комп’ю­­терна реконструкція. Реставрацію виконала група фахівців під керівництвом Володимира Мокрія, куратор проекту – мистецтвознавець Роман Зілінко.

Загадковий митець

Про життя одного з найвидатніших українських живописців достовірних відомостей збереглося обмаль. Припускають, що Іван Руткович народився у Білому Камені поблизу Золочева, а живопису навчався у майстерні маляра Романа Могильницького в Кам’янці-Струмиловій (нині Ка­­­м’янка-Бузька) на Львівщині. Проте ні дата народження, ні термін навчання невідомі.

Головне, що ми знаємо про Івана Рутковича, – це те, що його талант розквітнув у Жовкві, де майстер придбав будинок та оселився разом із дружиною Євою у 1680 році. Нинішній скромний райцентр був тоді пишним містом, збудованим на засадах ренесансної концепції ідеального міста за єдиним планом, з ошатними кам’яницями, розкішними храмами різних конфесій, та ще й до того улюбленою резиденцією короля Яна Собєського. Вінценосець був не тільки визначним полководцем, а й інтелектуалом, тож намагався привернути до Жовкви найкращих архітекторів, скульпторів та живописців.

Вочевидь, Іван Руткович був шанованою в місті людиною: обіймав посаду лавника у магістраті, мав чималу майстерню, учні якої ще довго після смерті художника писали у манері, якої він їх навчав. У Жовкві Іван Руткович створив свої найкращі роботи: іконостаси для церков у Волиці Древлянській та Волі Висоцькій, ікони для церков Потелича, уславлених Крехівсько­­го та Унівського монастирів. Але його головна робота призначалася для церкви Різдва Христового у Жовкві. Руткович був активним діячем створеного при церкві братства, а фінансував монументальну працю цех місцевих шевців. Утім, припускають, що до оплати такої коштовної роботи могла долучитися вся українська громада міста, та ще й хтось із родини Собєських додав грошенят.

Пригоди іконостаса

Величний іконостас був створений у 1697–1699 роках Іваном Рутковичем та його майстернею (треноване око може розрізнити у різних іконах руку щонайменше трьох авторів) і заворожував своєю красою парафіян аж до ХІХ століття. Потім він чомусь опинився у сусідньому селі Нова Скварява. Припускають, що його переміщення якось пов’язане з великою пожежею, що трапилася у Жовкві 1833 року. Можливо, саме під час пожежі, у якій постраждала церква, іконостас втратив частину ікон та різьблених дерев’яних деталей. У Новій Скваряві його зібрали, як могли, добряче переплутавши первісний порядок розташування ікон. У такому вигляді в 1920-х і знайшов, сфотографував та замалював його один із перших дослідників іконостасів Ярослав Константинович. Коли творіння Івана Рутковича 1937 року потрапило до Національного музею у Львові, виявилося, що сільські умільці намагалися реставрувати іконостас самотужки і завдали йому непоправної шкоди. Львівські фахівці провели першочергові рятувальні заходи, але завершенню реставрації перешкодила Друга світова війна. У 1960-ті витвір докладно дослідила визначний історик мистецтва Віра Свєнціцька, а графічну реконструкцію його первісного вигляду створив Петро Лінинський. Але провести комплексну реставрацію ікон і частини де­­рев’яних деталей вдалося тільки у наш час. Тож віднині шедевр українського живопису буде відомий не лише фахівцям.

ЩО ТАКЕ РЕСТАВРАЦІЯ

Пересічному відвідувачу музеїв часом здається, що реставрація мистецького твору – це домальовування знищених фрагментів і надання йому «товарного вигляду». Насправді ж правила наукової реставрації категорично забороняють додавати будь-що до пам’ятки мистецтва. Реставратор докладно вивчає роботу давнього майстра, з’ясовує вік та хімічний склад матеріалів, щоб обрати правильну стратегію «ремонту», яка не зашкодить пам’ятці й збереже її на довгі роки. Твір приводять до ладу по міліметрах: розчищають поверхню, щоб барви засяяли з первинною яскравістю, закріплюють потрісканий шар фарби, «лікують хвороби» картини – різноманітні грибки. Зазвичай процес триває роками, і саме тому закінчення реставрації такого великого живописного комплексу, як Жовквівський іконостас, – подія без перебільшення визначна.

ПЕРШОВІДКРИВАЧ

«Прошу всіх встати і хвилину помовчати. Сьогодні померла Віра Іларіонівна Свєнціцька. Вшануймо», – промовила, заходячи в аудиторію, до студентів-мистецтвознавців професор Міляєва. У таких випадках люди зазвичай згадують найяскравіші враження, залишені особою, яка пішла. Ніхто з нас, тодішніх студентів, не був особисто знайомий з визначним істориком мистецтва Вірою Свєнціцькою (1913–1991), тож перед нашими очами замерехтіли сторінки її книжок, за якими вивчилося не одне покоління українських мистецтвознавців. І чи не найважливішою з цих праць була монографія «Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст.» 1966 року. Не те щоб автор Жовквівського іконостаса до того не був відомий, але саме Віра Свєнціцька ретельно дослідила його творчість і мала мужність розглянути живопис галицького майстра у світовому контексті доби та ще й відзначити його геніальність. У атеїстичному СРСР дослідження церковного мистецтва взагалі не надто вітали, а коли вже щось досліджували, то першість мала лишатися за російською школою: дозволялося визнавати геніальність Андрєя Рубльова чи Діонісія. Тож людина, яка провела багато років на засланні за «антирадянську діяльність» (1947–1956 роки) і своєю монографією порушила правила гри по-радяньському, ризикувала щонайменше втратою роботи. Але обійшлося, і донька першого директора Національного музею Іларіона Свєнціцького до останку рятувала від знищення й забуття українські ікони.

Катерина Липа, «Український Тиждень»

Додав Art-Vertep 09 жовтня 2009

Про автора

Перше число нового україномовного суспільно-політичного журналу «Український ТИЖДЕНЬ» побачило світ 2 листопада 2007 року. Це спільний проект австрійської компанії ECEM Media GmbH та відомого журналіста й телеведучого Юрія Макар